Вітер у вербах

Він з’їв уже майже півобіду, коли раптом із вулиці почувся аж надто знайомий звук: “Біп-біп!” Жабс здригнувся, і все його тіло пройняв дрібний дрож. Автомобіль підкочувався ближче і ближче, ось він завернув у двір, загальмував, і Жабсу довелося з силою схопитися за ніжку столу, аби хоч трохи приборкати почуття, проти яких він був безсилий. Небавом до ресторану ввалилася компанія, голодна, балакуча та весела, всі голосно ділилися враженнями нинішнього ранку і вихваляли безколісний екіпаж, який так швидко привіз їх сюди. Якийсь час Жабс пожадливо прислухався до кожного їхнього слова. А потім йому просто урвався терпець. Він непомітно вислизнув із залу, заплатив кельнеру за обід, вийшов надвір і відразу ж неквапно рушив до внутрішнього двору.

— Не буде великого лиха, — сказав він сам до себе, — якщо я просто погляну на машину!

У дворі, де стояв автомобіль, не було ні душі: прислуга та всі, хто там був, пішли на обід. Жабс повагом обійшов машину, приглядаючись до неї, оцінюючи та вже щось замислюючи.

— А от цікаво, — подумав він уголос, — цікаво, така машина заводиться легко?

А вже за мить, незчувшись навіть, як це сталося, він щосили накручував стартер. Коли запрацював мотор, давня пристрасть із новою силою спалахнула в Жабсові, заволодівши всім єством. Неначе уві сні, він опинився на ведійському сидінні, неначе уві сні, ввімкнув передачу, зробив коло двором, проїхав під аркою — і тільки закурилося за ним. Що таке добре, що таке погано, до чого все це може призвести — подібних думок для Жабса вже не існувало. Він піддав газу, автомобіль промчав вулицею і взявся куснями ковтати битий шлях, що пролягав поміж розлогими полями. Він знову був колишнім Жабсом, Жаб- сом у повному розквіті сил та краси, Грозою Шосейних Доріг, Приборкувачем Магістралей, Властителем Безлюдних Трактів, перед яким все або відступає, або розпадається на порох, щезаючи в мороці небуття. Жабс летів, душа його співала, й автомобіль відповідав звучним диркотінням. Намотувались на колеса милі, а він, знай, летів собі світ за очі, сповна віддавшись силі почуттів, просто живучи сьогоднішнім днем і не переймаючись, що буде завтра.

* * *

— На моє переконання, — звучно виголосив голова суду, — єдина складність, що постає у цій з усіх поглядів очевидній справі, така: як належно покарати цього закоренілого мерзотника й невиправного розбійника, який скоцюрбився перед нами на лаві підсудних? Що ми маємо? По-перше, він украв дорогий автомобіль, що засвідчують правдиві покази свідків цієї події, по-друге, небезпечно перевищував швидкість, а по-третє, виявив нечувану зухвалість до місцевих охоронців порядку! Пане секретарю, скажіть нам, будь ласка, яке найсуворіше покарання передбачає закон за кожне з цих порушень? Та потурбуйтеся (аби не грати не руку злочинцеві), щоб усе було викладено чітко, бо в цій справі вже давно все зрозуміло.

Секретар пошкрябав пером носа.

— Хтось може подумати, — почав він, — що найтяжчий злочин — крадіжка автомобіля. І, безперечно, буде правим. І все ж таки, найсуворіше покарання злочинець має отримати за образу полісмена. Так і тільки так! Скажімо, ми засудимо його до дванадцяти місяців ув’язнення за крадіжку автомобіля, що зовсім небагато. Додамо три роки за перевищення швидкості, що теж доволі мало. Та ще п’ятнадцять — за образу поліцейського, дуже важку образу, якщо спиратися на покази очевидців, повіривши тільки кожному десятому слову з почутих тут (а я тільки так і роблю). Отже, якщо все це скласти докупи, то в нас виходить рівно вісімнадцять років…

— Чудово! — озвався голова суду.

— Але краще округлити до двадцяти — так, про всяк випадок, — порадив секретар.

— Чудова пропозиція! — не приховував свого задоволення голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки і станьте спокійно. Отже, ви засуджуєтеся до двадцяти років позбавлення волі. І затямте: якщо ви знов постанете перед судом, що б не скоїли, отримаєте стільки, що мало не буде!