Вітер у вербах

Можливо, Кріт так і стояв би, потупивши очі; цей голос, хоч музика вже й стихла, і далі немов тримав його в обіймах. Він би нітрохи не здивувався, якби побачив саму смерть із косою, яка стояла б поряд, чекаючи слушної нагоди прибрати його, простого смертного, що наважився поглянути на Таємницю Таємниць. Завмираючи всім тілом, звір підкорився тому голосу й покірно підняв голову, і перед ним, у незайманій світанковій чистоті, коли сама Природа, осяваючись неймовірними барвами, неначе тамувала подих, очі в очі стояв Друг і Помічник Усього Сущого. Кріт бачив, як виблискували в ранковому світлі закручені роги, закинуті назад, помітив твердий, гачкуватий ніс, посаджений між добрими очима, що, усміхаючись, дивилися на нього, бородате підборіддя, вуста, що розпливалися в легенькій напівусмішці, пульсуючі м’язи руки, що спиралась на широкі груди, довгу вигинисту руку, яка й досі стискала пастушу цівницю, щойно відняту від розтулених вуст, плавні лінії волохатих ніг, що велично покоїлись на дерні, і насамкінець, поміж самісінькими копитцями, побачив крихітне тільце видреняти, що спокійнісінько спало міцним дитячим сном. Коли Кріт побачив це на тлі вранішнього неба, йому на мить перехопило подих, а тіло наче скам’яніло. І дивна річ: ставши свідком такої картини, він залишився живим! А залишившись живим — здивувався, як ніколи.

— Ондатре! — ледве видихнув він. — Ти що, боїшся?

— Боюся? — пробурмотів Ондатр, а в очах його світилася невимовна приязнь. — Боюся?! Його? О, ні, що завгодно, тільки не це! І все-таки, і все- таки… Ти знаєш, Кроте, я таки боюся!

І обидва припали до землі, схиливши голови, і благоговійно завмерли.

Несподівано та велично над небокраєм виплив широченний диск сонця й освітив їх золотистим сяйвом. Перші промені, ковзнувши низинними заливними луками, сліпуче сяйнули їм в очі.

Коли до звірів повернувся зір, перед ними вже нікого не було, а в повітрі, величаючи світанок, бриніли пташині співи.

Поки вони стояли в німому здивуванні, що наростало й наростало, поки дивились поперед себе невидючими очима, поки до них доходив зміст усіх видінь, що зникли так раптово, від води, грайливо пританцьовуючи, налетів легенький вітерець, сколихнув тополі та гойднув зарошені троянди, легенько й ласкаво війнув в обличчя, і тієї ж миті все забулося. Це найостанніший і найцінніший дар, яким добрий напівбог наділяє всіх, кому являвся, намагаючись допомогти, — дар забуття. Аби не залишалися й не міцніли трепетні спогади, заступаючи собою радість та втіхи, а рясні примарні згадки не отруювали подальше існування звірів, урятованих від біди, щоб вони лишалися такими ж веселими та життєрадісними, як і раніше.

Кріт протер очі та глянув на Ондатра, який здивовано роззирався довкруг.

— Даруй, Ондатре, що ти сказав? — запитав він.

— По-моєму, я просто сказав, — мовив повільно Ондатр, — що це те саме місце, і якщо ми десь його знайдемо, то тільки тут. О, диви! — закричав він у захваті та кинувся до сплячого Портлі.

Кріт ще хвильку постояв завмерши, замислившись. Так стоять, прокидаючись від приємного сну, а коли намагаються його пригадати, то нічого не можуть вловити, крім невиразного відчуття прекрасного, так, саме Прекрасного! А потім зникає і це відчуття, і мрійник приречено приймає важке та холодне пробудження з усіма його негараздами. Отак і Кріт: поборовшись із пам’яттю за спогади, скрушно похитав головою — та й пішов за Ондатром.

Прокинувшись, радісно скрикнув Портлі, побачив батькових друзів, які так полюбляли з ним гратися — і давай звиватися від задоволення! Втім, дуже скоро радісний вираз на його мордочці змінився збентеженням, і видреня, жалібно заскигливши, закрутилося на місці. Як дитина, яка щасливо заснула в материнських обіймах, а прокинулась сама-одна в незнайомому місці й починає нишпорити по кутках і шафах, бігає з кімнати до кімнати, відчуваючи, як у серці наростає безмовний розпач, так само й Портлі бігав та нишпорив по острову — вперто, наполегливо, поки не усвідомив безнадійність ситуації, й тоді просто сів і гірко заплакав.

Кріт кинувся заспокоювати малого, а здивований Ондатр, зігнувшись над травою, довго вивчав чіткі та глибокі відбитки копит.

— Тут… був… великий… звір, — бурмотів він повільно й замислено. В голові була якась дивна мішанина.

— Ходім, Ондатре! — гукнув Кріт. — Згадай бідаку Видру, він чекає біля броду!

Портлі заспокоївся дуже швидко, варто було Ондатрові пообіцяти, що він покатає його на справжньому човні. Всі троє пішли до води, малого посадили між собою на дно та попливли назад на річку. Сонце вже цілком зійшло на землею і гріло на повну силу, оглушливо співали птахи, а з обох берегів уклонялись усміхнені квіти. Та барви вже були не такими яскравими, принаймні, так думали друзі, а де саме вони були яскравішими, ніхто з них уже й не пам’ятав.