Вітер у вербах

І так, голосячи вдень та вночі, він провів кілька тижнів. Жабс відмовлявся від їжі та легеньких полуденків, а похмурий старий наглядач, знаючи, що в’язневі кишені не порожні, натякав: якщо Жабсові чогось не вистачає, то він, наглядач, за розумну винагороду міг би принести це з волі.

Старий мав доньку, гарну дівчину з добрим серцем. Вона допомагала батькові по службі. Дівчина дуже любила тварин, і крім канарки, чию клітку вдень чіпляли на цвях, вбитий у товсту стіну вежі (на превелике невдоволення тих в’язнів, які любили придрімнути по обіді), а на ніч накривали серветкою та ставили на столик у вітальні, дівчина тримала кількох рябеньких мишок і непосидючу білку, що постійно бігала в колесі. Одного дня донька, якій було шкода Жабса, сказала:

— Тату! Я не можу бачити, як цей нещасний тане просто на очах! Можна, я буду піклуватися про нього? Ти знаєш, як я люблю тварин. Годуватиму його з рук, сидітиму коло нього і все таке інше.

Наглядач відповів дівчинці, що вона може робити з Жабсом усе, що заманеться. Йому вже несила було терпіти цього в’язня, завжди похмурого, надутого і чорного, як туча. Того ж дня дівчина перебрала турботи про Жабса на себе і постукала у двері його камери.

— Так, Жабсе, не вішати носа! — рішуче мовила вона, переступивши поріг. — Сядь, заспокойся, витри сльози і спробуй тверезо поглянути на речі. І ще — бодай чимось пообідати. Диви, що я тобі приготувала, щойно з печі!..

То була печеня, накрита мискою, і її запах вмить заполонив усю тісну темницю. Жабс, який плазом лежав на долівці, відразу ж відчув аромат, і на мить йому сяйнула думка, що життя — не така вже кепська і безнадійна штука, як здавалося. Та він усе одно голосив, вибрикував ногами і ніяк не давав себе заспокоїти. Мудра дівчина не стала сперечатися, а просто вийшла, а що запах страви залишився в камері, то Жабс час від часу переставав ридати, замислено потягував носом, і думки його поступово переходили на інші, приємніші теми: він думав про лицарство, про поезію, про подвиги, які ще доведеться звершити, про широкі луки та корів, що бредуть ними, підставивши боки сонцю і вітру, про рівненькі трав’яні газони, про нагріті сонцем левкої, по яких снують бджоли, про миле серцю брязкання посуду, що його розставляють на столі в Жабс-холі, згадував, як риплять по підлозі ніжки крісел, коли всі підсуваються до столу, збираючись трапезувати. Повітря в темниці сповнилося п’янкуватим присмаком. Думки Жабсові переметнулися на друзів, які неодмінно мали знайти якийсь вихід, на адвокатів, що просто мусили виграти цю справу. Яким же він був віслюком, що не подбав про адвокатів. Насамкінець в’язень став думати про власну кмітливість і винахідливість та про вершини, на які вони могли б здійняти Жабса, аби той тільки захотів ними скористатися, і на цьому зцілення Жабса було майже закінчене.

Минуло кілька годин, поки дівчина повернулася з тацею, на якій стояла чашка запашного паруючого чаю і тарілка з купкою ще гаряченьких тостів, підсмажених з обох боків і густо намащених маслом. Масло застигало на ніздрюватих хлібцях золотистими крапельками, неначе мед на бджолиному стільнику. Запах намащених тостів просто заговорив із Жабсом, він промовляв про теплу кухню та сніданок морозяного сонячного ранку; про затишний куток біля каміну у вітальні, в якому так приємно відпочивати зимовими вечорами, коли не треба йти надвір, а можна сісти, обперши ноги в пантофлях об камінну решітку; про вдоволене котяче вуркотіння; про сонне щебетання канарки. І Жабс піднявся з підлоги, витер сльози з очей, вихлебтав свій чай, зажував його тостами, і дуже скоро його потягло на теревені про себе, про дім, де він жив, про тамтешні справи, про власне шляхетне походження та про те, як цінують його друзі.

Донька наглядача помітила: користі від цих балачок не менше, ніж від чаювання (а так воно й було), тому вона сказала:

— Розкажи мені про свій Жабс-хол. Дуже гарна назва.

— Жабс-хол, — пихато почав Жабс, — це незрівнянне помешкання для шляхетного джентльмена зі старовинного роду. Якась його частина була збудована ще у чотирнадцятому столітті, але у ньому ви знайдете всі вигоди цивілізації. Цілком сучасна каналізація. І якихось п’ять хвилин ходу до церкви, пошти і газонів для гри в гольф, тобто все дуже…

— Ну годі вже, — засміялася дівчина. — Я ж не збираюся його купувати. Розкажи-но краще, яке воно насправді. Але зажди, я принесу тобі ще чаю і тостів.