Вітер у вербах

І пташки знову защебетали між собою, і цього разу їхнє безтурботне цвірінькання оповідало про фіолетові моря, про буруваті піски, про стіни, де повзають ящірки.

Ондатр, знову засмутившись, пішов від них і видерся на косогір, що полого здіймався на північ від річки, ліг там і став дивитися в бік пагорбів, які стояли широким півколом, затуляючи собою весь південь. Досі ця грива була його небокраєм, його Місячними горами, тією межею, далі якої для нього нічого не було і бути не могло, а якщо таки й могло щось бути, то ні бачити його, ні чути про нього Ондатр не хотів. Сьогодні ж, коли він дивився в бік Півдня, в його серці ворушилося неясне відчуття, і чисте небо над низькими горами мерехтіло, неначе щось обіцяючи. Для нього існувало тільки те, що крилося від ока, а незвідане здавалося єдиним, заради чого вартувало жити. По цей бік пагорбів пролягла справжнісінька пустка, а по той — буяли сповнені життя яскраві краєвиди, Ондатр ясно бачив їх своїм внутрішнім зором.

Які моря лежали там — зеленкуваті, колихкі, з легкими бурунцями на хвилях! А залиті сонцем узбережжя з рядами білосніжних вілл, за якими темніють оливкові гаї! А тихі гавані, заповнені легкими суднами, ладними рушити до пурпурових островів, славних винами та прянощами, островів, що ледь видніються над неквапними водами!

Він встав із землі та знов зійшов до річки, тоді передумав і влаштувався на узбіччі курної дороги. Там, майже невидимий через густі приємні зарості, Ондатр нарешті приліг і став думати про битий шлях та чудовий світ, до якого він вів, а ще — про всіх мандрівників, які могли ним іти, про багатства й пригоди, на пошуки яких вони подалися, або й про такі, які звалилися на них, як сніг на голову — але все там, отам, отам!..

Раптом слух його вловив чиїсь кроки, і, придивившись, Ондатр побачив мандрівця — Щура, що брів дорогою. Хода його була вже дещо стомленою, а сам він від голови до п’ят укритий пилом. Порівнявшись із Ондатром, подорожній, не кажучи ні слова, ввічливо з ним привітався, і було в його жесті щось нетутешнє. Він зупинився, постояв, ніби вагаючись, іти йому далі чи ні, тоді приязно усміхнувся, зійшов з дороги та присів біля Ондатра у прохолодну траву. Вигляд у подорожнього був справді стомлений, і Ондатр мовчки прийняв його товариство, не став докучати зайвими розпитуваннями, а дещо з тих думок, які крутилися у незнайомця в голові, він зрозумів і так. До того ж, він добре знав, як цінується у звірів мовчазне товариство, коли розслаблюються стомлені м’язи і розум прагне відпочинку.

На вигляд подорожній був худорлявий, гостровидий і трохи сутулився, мав тонкі та довгі лапи, зморшки в кутиках очей, а в малих охайних вухах блищали невеличкі золоті сережки. Він був одягнутий у блідо-блакитний светр, його штани, залатані та всі у плямах, колись також були блакитні, а весь дорожній скарб уміщався у блакитній ситцевій хустині.

Трохи перепочивши, подорожній глибоко зітхнув, вдихнув на повні груди повітря і став розглядатися довкола себе.

— Чуєш, як легко пахне вітер, — мовив незнайомець, — він пахне конюшиною. А віддалік чути, як жують траву корови, і тихо зітхають, а потім знову набивають рот травою. Чути голоси далеких жниварів, а он звиваються супроти лісу сизі цівки диму з коминів. Десь зовсім поряд поспішає кудись річка і чути крик шотландської куріпки, а з твого вигляду я можу виснувати, що ти матрос, тільки річкового судна. Усе немов позасинало, і все ж життя триває. Добре тобі тут живеться, друже, готовий закластися, що краще не буває. Аби лиш вистачило сил і далі жити так!

— Так, це справжнє життя, іншого мені не треба, — замріяно, без звичної впевненості, відповідав Ондатр.

— Я не зовсім це хотів сказати, — обережно поправив Щур, — але кращої долі й справді годі бажати. Я теж так жив і знаю, що кажу. І саме через те, що я жив таким життям, цілих шість місяців жив, і знаю, що кращого не треба, ти бачиш мене тут, зі збитими у кров ногами та голодного. Я йду звідси світ за очі, прямую на південь, бо відчуваю старий поклик, я вертаюся до колишнього життя, до життя, яке я щиро називаю своїм, до життя, яке ніяк мене не хоче відпустити.

“Невже і цей туди ж?” — подумав Ондатр, а вголос сказав:

— А звідки ж ти йдеш?

Він не питав, куди йде незнайомець, він був певен, що й так це добре знає.

— З однієї гарненької ферми, — коротко відказав подорожній. — Ген-ген у тій стороні, — і він кивнув, показуючи на північ. — Та хай їй тисяча чортів! Там я мав усе, що міг би забажати, не відмовляв собі ні в чому, а ось тепер сиджу біля тебе! І мені тут добре, розумієш, мені добре!.. Я стільки миль пройшов по цій дорозі, на стільки миль наблизився до того, чого бажає серце!..

Щурові очі-намистинки прикипіли до небокраю, здавалося, він прислухається до чогось, що долинає з глибини покинутих земель, якоїсь веселої музики пасовищ та господарського двору.

— Не нашого ти кореня, — промовив Ондатр, — не фермер ти і, здається мені, навіть не тутешній.