Вітер у вербах

— Команді — так, — погодився з ним щур і знову ніби підморгнув. — Із Корсики, — вів він далі, — я відбув на судні, що везло вино на континент. Увечері ми дісталися Алассіо, стали на рейд, повитягали нагору барильця з вином, зв’язали їх поміж собою довгим тросом і стали кидати за борт. Потім матроси посідали на човни та з піснями погребли до берега, й за ними, наче поплавки, тяглася ціла низка бочок, ну чисто тобі зграя дельфінів. На березі на них чекали коні, і вони, з гучним брязканням та гупанням, сунули ці бочки крутими вулицями невеликого міста. Коли всі бочки були доправлені на місце, ми пішли розважитися, освіжитися та допізна гуляли з друзями, а коли стало розвиднятися, я подався до великого оливкового гаю, щоб відіспатись там як слід. Тоді мені ще вистачало островів, а портами й кораблями я вже був по горло ситий. Я жив серед селян у своє задоволення, лежав і все дивився, як вони працюють, чи розтягався на вершині пагорба, а далеко піді мною було блакитне Середземне море. І так потроху, де сушею, де морем, я добувся до Марселя, і знову давні корабельні друзі, і знову палуби океанічних суден, і знову радість і веселощі. А ти кажеш “устриці”! Так, буває, сняться марсельські устриці, тоді я прокидаюся весь у сльозах!

— Якщо мені не зраджує пам’ять, — нагадав чемний Ондатр, — ти прохопився про устриць, то, мабуть, хочеш їсти, але не зізнаєшся. Сподіваюся, ти ще побудеш, щоб ми з тобою разом пообідали? Моя нірка тут поряд, і вже трохи пополудні, тож не відмов у задоволенні пригостити тебе тим, що є.

— Щоб я здох, якщо ти помиляєшся! — вигукнув Морський Щур. — Відколи я отут сиджу, мені і справді живіт присох до спини, а коли я здуру бовкнув про устриць, то аж кишки завернулися. А чи не можна поїсти отут, просто неба? Не люблю я без потреби шастати по норах чи по трюмах. А поки ми обідатимемо, я розповім тобі ще щось про свої мандри, про своє вдале життя — принаймні, я його вважаю дуже вдалим, і, судячи з твоєї уваги, тобі подобається моя розповідь. Крім того, якщо ми опинимося в чотирьох стінах, мене почне хилити на сон, хвостом присягаюся.

— А й справді, як я сам не здогадався, — пробурмотів Ондатр і поспішив додому. Забігши до нірки, він витяг кошика, накидав у нього нехитрих наїдків, не забуваючи поміж усім про походеньки та уподобання чужинця-морехода, поклав довгу французьку хлібину, ковбасу, що густо віддавала часником, сир, який аж сльозився, баклажку в солом’яній оправі та з довгою шийкою, в якій плескалося сонце, зібране й розлите на далеких сонячних пагорбах. Зібравши кошик, поспішив назад, і коли вони викладали наїдки на придорожню траву, тільки шарівся від задоволення, слухаючи, як старий морський вовк вихваляє його смак і завбачливість.

Морський Щур трохи втамував голод і відразу ж став розповідати про свій останній рейс, і Ондатр, який ніколи не бачив моря, переносився разом з ним з одного іспанського порту до іншого, сходив на берег у Лісабоні, Порту, Бордо, побував у гарних гаванях Корнуолу і Девону, поки, здолавши спротив стількох зустрічних вітрів, не опинився на берегах Ла-Маншу, на тому самому причалі, де Щур зійшов на сушу, по горло ситий штормами і негодою, а в повітрі пахло іншою весною, і Щур, напоєний її повівом, рушив у довгу путь углиб суходолу, маючи на меті тільки одне: пожити десь на тихенькій садибі, куди не долинають звуки морського прибою.

Завмираючи, тремтячи від хвилювання, Ондатр миля за милею ступав за Шукачем Пригод, проминав буремні гавані та тісні рейди, бухтові мілини в години припливу, петляв річками, які ховали за різкими закрутами жваві містечка, і, сумно зітхнувши, залишив його на тоскній фермі у глибині острова, про яку не хотілося навіть чути.

Вони вже пообідали, Мореплавець відпочив, поновив сили, голос його знову бринів, а в очах світився вогник, наче відбите світло далекого маяка, і він наповнив свого келиха сяйливим червоним вином із Півдня, подався трохи до Ондатра, заговорив — і знову цілковито заволодів усім його єством.