Вітер у вербах

Він підвівся, наче зачарований, і взявся пакувати кошика — старанно, без зайвого поспіху. Як зачарований, повернувся додому, зібрав докупи нехитрі пожитки та ті маленькі реліквії, які цінував найбільше, і склав усе це в подорожню торбу. В голові було все наче в тумані, він рухався по хаті сновидою, і, розтуливши губи, весь час у щось вслухався. Ондатр закинув торбу на плече, неквапно вибрав міцного ціпка на дорогу, і, так само неквапно, але без тіні вагання, ступив на поріг. І тут перед ним у дверях постав Кріт.

— Егей, Ондатрику, куди ти вирядився? — страшенно здивувався Кріт, хапаючи лапкою свого друга.

— Я вирушаю на південь, разом з усіма, — пробурмотів Ондатр — монотонно, мрійливо, ховаючи очі від Крота. — До моря, там — на корабель, і в ті краї, котрі мене кличуть!

І він рішуче подався вперед, без поспіху, але аж надто цілеспрямовано, та Кріт уже був готовий до цього і перегородив йому шлях. Зазирнувши в його очі-намистинки, він побачив непохитну рішучість та якесь дивне сіре мерехтіння. Ні, то були очі не Ондатра, то були чужі очі! Кріт щосили схопив свого друга, затягнув його всередину, кинув на долівку, а сам навалився зверху.

Якусь часину Ондатр відчайдушно пручався, а потім, наче сили його враз кудись поділися, обм’як, знесилено заплющив очі та затремтів усім тілом. Кріт ще трохи зачекав, а потім допоміг йому підвестися й посадовив у крісло. І він сидів, безвольний, замкнутий, нечулий, тремтячий, подеколи впадаючи в істеричні ридання без сліз. Кріт замкнув двері, кинув торбу в стіл, замкнув її, тоді тихенько присів біля друга, чекаючи, коли мине цей дивний напад. Непомітно Ондатр поринув у тривожний напівсон, і тільки час від часу здригався і бурмотів щось дивне, дике, геть для Крота незрозуміле. Дуже скоро дрімота змінилася глибоким сном.

З важким серцем Кріт ненадовго відлучився та зайнявся хатніми справами. Вже сутеніло, коли він повернувся до вітальні. Ондатр сидів на тому ж місці, де він його залишив. Він начебто повернувся до тями, але був дуже млявим і пригнічено мовчав. Кріт мигцем зазирнув Ондатру в темно- карі очі і зрадів, помітивши у них колишню ясність. Він сів біля друга, спробував підбадьорити його й допомогти розповісти, що ж таки сталося.

Бідний Ондатрик щосили, слово за словом, намагався пояснити, що до чого, але як описати холодними словами те, що не стільки розумієш, як відчуваєш серцем? Як передати те, що відчував не ти, як передати примарний і співучий голос моря, як відтворити чари сотень спогадів — не його! — Мореплавця? Навіть самому собі, коли чари вже розвіялися, а блиск потьмянів, було важко усвідомити те, що кілька годин тому здавалося єдино можливим і навіть неминучим. Тож не дивно, що він так і не зміг пояснити Кротові, що з ним сталося.

Кріт чудово усе розумів. Напад чи то хандри, чи то меланхолії вже відступив, і друг його був знову при здоровому глузді, хоча й добряче виснажився, опираючись недузі. Та, схоже, він тимчасово втратив інтерес і до буденних клопотів, і до планів на майбутнє, які так колись полюбляв, і до тих приготувань, без яких важко уявити собі міжсезоння.

Обережно, стараючись, щоб це виглядало натурально, Кріт переводив свою мову на врожаї, що їх збирали в цій порі, на переповнені вози та запряги у них, на стіжки, яких щоразу більшало, на повний місяць над викошеними полями. Він говорив про яблука, що наливалися рум’янцем, про горіхи, які буріли на гіллі, про варення, консервації, домашні наливки, і, слово за словом, непомітно для себе дістався аж до середини зими з її нескінченними радощами та принадами домашнього життя, і тоді Кріт перейшов на ліричний лад.

Поступово Ондатр розпрямляв плечі, до нього доходив зміст сказаних слів. Похмурі очі проясніли, і він вже міг не тільки слухати, а й говорити. Небавом тактовний Кріт кудись щез та повернувся з олівцем і кількома нарізаними аркушами паперу та й підсунув їх Ондатрові під лікоть.

— Ти давно не писав віршів, — сказав він. — Міг би сісти, пописати, просто зараз… Щоб не лізли в голову дурні думки. Як на мене, тобі тільки на користь, коли щось пишеш, чи навіть просто підбираєш рими.

Ондатр кволою лапкою відштовхнув папір. Розумний Кріт залишив його на самоті, а коли згодом знову зазирнув до кімнати, Ондатр уже не помічав нічого і, жуючи кінчик олівця, щось креслив на папері. Правду кажучи, він не стільки писав, скільки гриз, та Кріт усе одно зрадів, що другові вже краще.

Розділ десятий ПОДАЛЬШІ ЖАБСОВІ ПРИГОДИ