Вітер у вербах

Дупло, в якому ночував Жабс, дивилося на схід, і він прокинувся з першими променями сонця. Пальці ніг йому геть задубіли, і через це Жабсові наснилося, що він ночує вдома, у своїй чудесній кімнаті з тюдорівським вікном, за яким лютує зимова ніч, а його простирадла зірвалися з ліжка та, сварячись і буркаючи, що більше несила терпіти таку холоднечу, побігли вниз, на кухню, грітися біля вогню, і він, Жабс, біжить за ними, босоніж, по крижаних кам’яних сходах, яким немає кінця-краю, і просить-молить свої простирадла, щоб ті схаменулися та повернулися назад. Може, він прокинувся б раніше, якби не ночував останні кілька тижнів на соломі, настеленій на голий камінь, і вже майже забув ласкавий дотик грубезних ковдр, коли ти натягуєш їх аж до підборіддя.

Отже, він прокинувся, сів, протер очі, розім’яв задубілі пальці та довго намагався зрозуміти, де він, і все шукав очима знайому кам’яну стіну і заґратоване віконце. І тут йому аж серце тьохнуло, коли він усе згадав: і як він утікав, і як за ним гналися, і як він відірвався від погоні, а головне — що він уже вільний!

Вільний! Уже саме це слово, сама лиш думка про волю вартувала півсотні ковдр. Жабсові відразу стало тепло, варто лише було згадати про радісний світ, який обступав його зусібіч, який аж знемагав від нетерплячки, бажаючи влаштувати Жабсові бучну зустріч, прислужитися йому, виконувати всі його примхи й забаганки, прийти йому на підмогу і зберегти його благовоління, як це було до того дня, коли його покинула удача. Він обтрусився, змахнув із голови сухе листя, і коли цей вранішній туалет був позаду, без вагань ступив під теплі промені світанку, замерзлий, але впевнений, голодний, але повний сподівань. Він добре виспався та відпочив, і сонце, щедре та ласкаве сонце, розвіяло всі його страхи.

Цього літнього ранку Жабс один володів цілим світом. Він ішов росистим лісом, і ліс цей був безлюдним і безмовним. За лісом починалися зелені луки, і вони теж належали Жабсові, він міг робити з ними що завгодно і коли завгодно. Жабс вийшов на дорогу, і навіть вона, немов заблудлий пес, шукала собі друга, не витримуючи самоти. Втім, Жабсові хотілося знайти когось, хто вмів би говорити і пояснив би йому, яка дорога приведе додому. Яке щастя, — коли тобі не щемить серце, коли у тебе ясна голова, коли в кишені брязкають монети, коли ніхто не біжить за тобою по п’ятах, аби схопити і знову запроторити за ґрати ненависної в’язниці!.. Як добре просто йти дорогою, яка біжить собі кудись, і тобі байдуже, куди вона веде. Щоправда, практичному Жабсові було зовсім не байдуже, куди приведе його дорога, і він зі злістю тупав її мовчазною поверхнею, бо дуже цінував свій час.

Небавом до скромної сільської дороги долучився братик — невеликий сором’язливий канал, що, взявши дорогу за руку, слухняно побіг поруч, в усьому поклавшись на неї, але й він уперто не бажав розмовляти з незнайомцями.

— Хай їм біс! — спересердя вигукнув Жабс. — Принаймні, хоч одного можна бути певним. Дорога і канал звідкись тягнуться й кудись біжать. Жабсе, хлопчику мій, ти ж не казатимеш, що це не так! — І він, набравшись терпцю, закрокував над водяною крайкою.

Раптом з-поза закруту каналу важко вийшла самотня шкапа, вона ішла напружено, немов хотіла вирватися з невидимих лабетів. На шкапі була мотузяна упряж, від якої тягнулася линва, і коли та ступала крок, линва напиналася, а коли ставала, то линва опускалася у воду, а потім знову напиналася, і з неї крапали у воду перлинки води. Ось шкапа проминула Жабса, і той застиг, чекаючи, що далі пошле йому доля.

З приємним тихим дзюркотом води з-за крутого канального закруту випливла баржа з яскравим планширом і бечівником, на якій, сперши на румпель м’язисту руку, одиноко сиділа тілиста жінка у льняному чепці.

— Чудовий ранок, місіс! — озвалася вона до Жабса, порівнявшись із ним.

— Ваша правда, місіс! — чемно відповів Жабс, ідучи на одному рівні з бечівником. — Ранок і справді чудовий, але для тих, хто не в такій халепі, як я. Розумієте, в мене донька заміжня, і от присилає вона мені термінову депешу: кидай усе та мчи до мене. І от я йду й не знаю, що мені думати, та боюся, щоб не сталося найгіршого. Якщо ви матір, місіс, ви мене зрозумієте. Я кидаю всі справи — а я перу, я також праля, ви мабуть, бачите це, місіс, — лишаю малих дітей напризволяще, — а це такі паливоди, місіс, що гірших світ не бачив, — гублю дорогою всі гроші, збиваюся зі шляху, і вже навіть думати боюся, місіс, що може бути з моєю донею!

— А де саме вона живе, місіс? — поцікавилася жінка з баржі.

— Та тут недалеко від річки, місіс, — сказав Жабс. — Поблизу симпатичного маєтку, що зветься Жабс-хол, то десь у цих краях. Може, вам доводилося чути про Жабс-хол?

— Жабс-хол? О, та я ж туди пливу, — відповіла жінка. — За кілька миль цей канал впадає в річку, а Жабс-хол трохи нижче. Та там уже й пішки близька дорога. Сідайте до мене на баржу, я вас підвезу.

Вона причалила до берега, і Жабс — не звір, а сама скромність і вдячність — ступив на борт і, цілком задоволений, сів на палубу.