Вітер у вербах

Жабс мав одну золоту рису: він був дуже добросердим і ніколи не тримав зла на справжніх друзів, коли ті давали йому прочухана. Навіть коли поїдом його їли, Жабс завжди з розумінням ставився до нотацій. Тож поки Ондатр сердито вичитував його, Жабс упівголоса бурмотів:

— А все одно була кумедія! Всім кумедіям кумедія! — і якось дивно, здушено вуркав: — Кх-і-к-к-к!.. Біп-п-п, — і видавав інші звуки, схожі на здушене форкання чи на шипіння содової у пляшці, та коли Ондатр скінчив, він глибоко зітхнув і мовив, беззлобно та покірливо:

— Твоя правда, Ондатрику! Ти завжди такий розважливий! Так, я був самозакоханим старим віслюком, тепер я це бачу. Але тепер буду нормальним Жабсом і ніколи більше так не робитиму. А що стосується автомобілів, то я вже охолов до них, відразу після того, як оце пірнув у твою любу річку. Розумієш, коли я висів, учепившись за поріг твоєї нори, і відсапувався, мені сяйнула думка — то була справді чудова думка! — про моторні човни… Ну ж бо, старий, не хвилюйся так, заспокойся і не сумуй, це ж була тільки думка, і більше до цієї теми не повернемося. Поп’ємо кави, покуримо, потеревенимо про те, про се, а потім я спокійно піду до Жабс-холу, переберуся у свій одяг і заживемо так, як раніше. Я ситий пригодами по горло. Заживу спокійним, розважливим життям респектабельної особи, піклуватимуся про своє майно, примножуватиму його, а на дозвіллі займуся квітникарством. Коли до мене будуть приходити друзі, я завжди матиму чим їх почастувати. А ще куплю собі поні та невеличку коляску, і кататимусь по околицях, як у старі добрі часи, поки мені не набридло сидіти на одному місці й потягнуло в мандри.

— Спокійно підеш до Жабс-холу? — зойкнув Ондатр, страх як розхвилювавшись. — Що ти верзеш? Тобто ти ще нічого не чув?

— Чого не чув? — здивувався Жабс і аж поблід на виду. — Ану, Ондатрику, розповідай! Не треба мене жаліти! То чого я ще не чув?

— Чи не хочеш ти сказати, — закричав Ондатр, бумкаючи своїм кулачком по столу, — що нічого не чув про Горностаїв та Ласиць?

— А, про тих, що з Дикого Пралісу? — і собі скрикнув Жабс, затремтівши всім тілом. — Ні, ні сном, ні духом! А що вони накоїли?

— …і про те, як вони прийшли до Жабс-холу і захопили його? — далі питав Ондатр.

Жабс важко сперся на стіл, поклав підборіддя на лапки, на очі набігли сльозини, а потім — кап! кап! — упали на стіл.

— Давай, Ондатре, — тихо мовив він небавом, — розкажи мені все як є. Гірше вже не буде. Звір я чи не звір? І не таке пережив.

— Розумієш, коли ти… коли з тобою… це сталося, — повільно, підбираючи слова, почав Ондатр. — Тобто, коли ти на якийсь час залишив наше товариство, після того інциденту з машиною… Одне слово, це сталося тоді…

Жабс кивнув, не кажучи ні слова.

— Так, весь берег про це гудів, — вів далі Ондатр, — і не тільки берег, а й Дикий Праліс теж. Хтось підтримував, хтось навпаки, ну знаєш, як завжди буває. Ті, що з берега, підтримували тебе, вони казали, що з тобою просто нечесно повелися, що всі знають, які тепер суди. А ті звірі, що з Дикого Пралісу, були налаштовані проти тебе, вони казали, що ти дістав по заслугах, що давно вже час покласти край твої неподобствам. Вони нахабніли просто на очах, ходили всюди й патякали, що цього разу тобі точно не відкрутитися! Що ти вже — чуєш, ніколи! — не повернешся сюди.

Жабс, не кажучи ні слова, знову кивнув.

— Та що з них візьмеш, із тієї дрібноти, — вів далі Ондатр. — Але Кріт із Борсуком не вірили жодному їхньому слову, вони були переконані, що ти повернешся назад, хай там що. Як саме ти повернешся, вони не знали, але однаково вірили, що це станеться!

Жабс знову завовтузився на стільці та навіть осміхнувся.

— Вони наводили приклади з історії, — розповідав Ондатр, — вони казали, що ніякий закон не страшний, якщо ти наполегливий, як Жабс, умієш увійти в довіру, як Жабс, і маєш товстого гаманця, як у Жабса. Вони навіть перебралися з речами до Жабс-холу і ночували в ньому, весь час провітрюючи і стежачи, щоб помістя було цілком готовим до повернення власника. Ні, вони не сподівалися нічого поганого, а все-таки важко довіряти тому, хто живе у Дикому Пралісі. А тепер я підхожу до найважчої та найболючішої частини розповіді. Однієї темної дощової ночі — а було тоді хоч в око стрель, і дув сильний вітрисько, і дощ періщив наче з відра, — так от, банда ласиць, озброєних до зубів, нечутно прокралася під’їзною алейкою до парадного входу. Одночасно ватага тхорів-головорізів зайшла від городу і заволоділа задвірком та конторою. А зграя горностаїв-нишпорок, які ні перед чим не спиняться, захопила оранжерею, більярдну та відчинила всі вікна, що виходять на галявину.