Врятувати президента

Ференц відчував нетерпіння. Йому потрібно було негайно поговорити з Холиченко.

- Вибачте, пане, – сказав він. – Я хотів би хвилинку поговорити з вами.

- За чверть години.

- Зараз, якщо можна. Це важливо.

Толяк зупинив на ньому погляд. Ференц не опускав очей.

- Почекайте, я скоро повернуся, – наказав гість зібраним.

Вони вийшли

– Бажаєте доповісти мені про ранкову стрілянину? – запитав Толяк.

Ференц завмер.

- Звідкіля така ідея?

- Скажіть.

Ференц також міг би пояснити йому, що він не зобов’язаний йому зізнаватися. Він міг посилатися на розмежування повноважень служб і об'єктів, стверджуючи, що його довіреність обмежується лише питаннями охорони візиту президента. Він міг. Однак вирішив не загострювати ситуацію.

- Рутинна справа, – відповів він нейтральним тоном.

- Я чув інше.

Оскільки гість не ставив жодних запитань, Ференц мовчки проігнорував це зауваження. Він мав бути обережним.

- Сьогодні ввечері ми попрощаємося, – спокійно сказав Толяк. Він подивився розвідникові прямо в очі. — Але ти мені все одно потрібен.

- Пан правий, – визнав Ференц. Слова Малішевського мають звучати як тривожний дзвіночок. Вони повинні були, але якось так не звучали. Тип виглядав сучим сином, але, чесно кажучи, не з його вини, що на київському об’єкті, швидше за все, стався витік і сталася серйозна неполадка, можливо, найбільша з моменту його заснування. – Скажу просто: я маю достовірну інформацію про планований напад на президента України, Польщі та Литви. Сьогодні в Києві.

Йому вдалося здивувати цього прямолінійного дядька. У того в очах майнула стурбованість, але він не запитав про джерело інформації. Очевидно, розумів, що відповіді все одно не отримає.

- Будь-які додаткові подробиці? Тип атаки? Місце? Час?

- Я їх не знаю. Проте маю інформацію про місцезнаходження диверсійної групи, яка планує здійснити напад. Я повинен негайно повідомити українців, щоб ті могли їх зловити, перш ніж ті рушать.

- Розумію. Де майор Вайман?

- Як я сказав...

- Мені потрібні факти, а не версії подій.

Ференц відкрив рота, але утримався від відповіді. Вони підпорядковувалися одному міністерству, але були максимально віддалені один від одного.

- Послухайте, пане, – сказав Толяк, не дозволяючи тиші тривати надто довго. – Мене потрібно детально поінформувати про ситуацію. Розумієте? Детально. Охорона президента входить до моїх повноважень.

- Будь ласка, поговоріть про це з моїм шефом, полковником Малішевським, – сказав Ференц. Час прискорився. – Мені справді треба йти.

На мить у нього склалося враження, що Толяк зупинить його — силою, якщо не зможе вчинити інакше, — або що він почне посилатися на довіреність прем’єр-міністра, що стане наполягати, кричати, здійме галас і, нарешті, буде погрожувати арештом. ...

Нічого подібного не сталося. Неочікувано Толяк зробив крок назад.

- Продовжуйте, пане, – сказав він. – Будь ласка, повідомте мене, коли це буде можливо. Удачі.

Лише коли Ференц вийшов на вулицю, здивування покинуло його. Дивно. Ніяк не здавалося, що співбесідник здасться. Однак той його відпустив, фактично проігнорувавши інформацію про напад. Людвік сів у розбовтану "сузукі" (останній справний автомобіль, який мав у своєму розпорядженні Київський відділ військової розвідки Республіки Польща) і набрав один із перших номерів з телефонної книги апарату.

- Вадим? - запитав він. — Треба терміново поговорити. До мого прибуття пропоную поставити в готовність дві тактичні групи. Посилені.

Етап 2

- Всім, всім, всім. Інцидент на Пардалувце. Хтось є поруч? – пролунав у гучномовці голос чергового.

Кшептовський взяв мікрофон. Він встиг забути, що щойно закінчив службу. Вдома й так було мало що робити.

- Докладає два чотири. Я на Бронєвського, сказав він. – Що там трапилося?

- Два чотири, ти все-таки вже після...

- Говори.

- Вулична бійка. Свідок каже, що двоє п'яних типів б'ють жінку.

Кшептовський зітхнув. У розпал сезону йому часто доводилося бруднити руки в таких справах. Він з цим змирився. Його вже не дивувало те, як мало зусиль йому знадобилося. Він хотів бути поліцейським низького рівня, і він ним став. У домовленості були незаперечні переваги.

- Я під’їду, – оголосив він. – Вкажіть конкретне місце.

Черговий повільно прочитав адресу.

- Тільки будь обережний, два чотири. – У голосі поліцейського була якась стриманість. – Нам не потрібні додаткові клопоти.

- Кінець зв'язку.

Звичайно, тип не мав на увазі, щоб Кшептовський був обережним. Швидше, він боявся за інших; злочинців або навіть свідків. Він добре знав можливості свого співрозмовника. Майже двометровий зріст і вага в сто двадцять кілограмів, уродженець Закопане в основному складався виключно з м’язів, сухожиль і примхливого характеру. Однак, хоча він щодня застосовував насильство, він насправді ненавидів його. Він надто багато його бачив, і не тільки у власному виконанні. Він відчував особливу ненависть (у прямому сенсі) до чоловіків, які використовують свою фізичну перевагу проти жінки.