Врятувати президента

Кшептовський прискорив, перетнув перехрестя з Анталувкою і через деякий час повернув праворуч на Пардалувку. Будинки як з-під однієї матриці, нові, банальні, але, принаймні, доглянуті. Він припаркувався на тротуарі і вийшов. Тиша. Сім'я з кількох цеперов[5] входить до магазину. Кілька припаркованих машин, більшість з них з іноземними номерами. На тротуарах брудні купи відгорнутого снігу. Брудне небо, вкрите всюдисущим смогом.

Він почув крик, короткий, різкий, загрозливий. Йому відповіла інший, вищий, жіночий, ніби благальний. Кшептовський не міг розібрати слів, але зміст був зрозумілий. Він попрямував туди. Бічна вулиця виявилася короткою, шість адрес.

Ззаду, з правого боку, стояв "мерседес" з російською реєстрацією. До нього спиною, майже втиснувшись у двері, стояла молода жінка в одній білизні й боса. У неї було розпатлане волосся, великий синець під оком, з носу капала кров. Навпроти здоровань із налитим червоним обличчям саме підняв кулак, щоб ударити ще раз. Поруч із ним колега, вищий і навіть міцнішої статури (Кшептовський помітив це, бо, незважаючи на мороз, обидва чоловіки були одягнені лише у футболки та труси-боксери) тримав жінку за руку, практично знерухомивши її та виставивши на удар свого приятеля. У тої вже не було сил боротися. Якщо він збирався врятувати її від тривалого й болісного перебування в лікарні, треба було зробити це зараз.

- Гей! – крикнув він, не зриваючи кроку. - Хлопці! Почекайте хвилинку!

Вони помітили його лише зараз. Вищий обернувся, але захват не послабив. Нижчий застиг із піднятим кулаком. Вони дивилися на нього, як вовки на вівцю.

- Іді нахуй, дурак, – прогарчав той, хто тримав дівчину.

Кшептовський майже не пам’ятав російської зі школи, але повідомлення було настільки лаконічним, що він його дуже добре розумів. Він ще трохи подивився на хлопця і раптом відчув бажання засміятися. Тип хотів бути дуже грізним, але ніжно-блакитні шльопанці та фіолетові підштаники не додавали йому поваги. Другий виглядав ще смішніше: на ньому були веселі зелені крокси та футболка в тон із великим написом YSL, щоб ні в кого не виникло сумнівів щодо її походження.

Кшептовський не послухав наказу, навпаки, підійшов ближче. Буквально за кілька метрів він відчув запах алкоголю та багатоденної вечірки. Хлопці виглядали як нафаршировані грошима селяни з російської глухомані, якщо таке взагалі можливо. Він не знав устрою російського суспільства. Можливо, він їх неправильно оцінив: можливо, це були взірці російської трудової інтелігенції, що зараз перебуває у відпустці.

- Відпусти її, зараз же! – сказав він, мимоволі стишивши голос. Хтось колись описав його звук як звук хрипкої іржавої бензопили, що врізається в почорнілий від старості дуб. Йому навіть сподобалося.

Вищий відпустив жінку лише для того, щоб мати обидві руки в своєму розпорядженні. Він зробив крок уперед. Кшептовський не відводив погляду. Цілу секунду вони дивилися одне одному в очі.

- У нас є два варіанти на вибір, – сказав Кшептовський. Він відчув на стегні вагу табельного пістолета. Він навіть не збирався його торкатися. – Ти можеш її відпустити, спакувати машину і їхати. Кожен піде своєю дорогою. Є й друге рішення. Я можу забрати вас у відділення. Посидите, протверезієте, прийде вихідний, а на вихідних самі знаєте, як воно, все наполовину, треба дочекатися понеділка, а вже тоді працювати. То як буде?

– Ми нє гаварім па-польскі, ти ідіот! – гаркнув вищий. – Я сказал тєбє, іді нахуй атсюда.

Жінка, скориставшись тим, що увага мучителів була прикута до горянина, відірвалася від машини, нахилилася, щоб уникнути спроби її схопити, і побігла в бік Пардалувки. Враховуючи сильні забої, бігла вона дуже швидко.

Закопанець поліз у кишеню й витяг звідти поліцейську одзнаку. Він підняв його на рівень обличчя.

- Поліція, – заявив він. – Ви це розумієте? Поліція. Поліція. Зараз два кроки назад!

Тип, не відповідаючи, наніс добре націлений удар правою. Мабуть, він колись тренував бокс, адже удар був нанесений за правилами мистецтва, але алкоголь і розгульний спосіб життя позбавили росіянина швидкості та необхідної сили, тож Кшептовському легко вдалося ухилитися. Його кулак, у свою чергу, метнувся вперед, немов на пружині. Він вдарив низько, в сонячне сплетіння, із силою кінської задньої ноги.

Бій закінчився. Хлопець голосно застогнав, закотив очі й упав на коліна. Його рот був схожий на рот коропа, витягнутого з води. Кшептовський більше не мав з ним справи.

З другим йому теж не довелося цього робити, бо хоч хлопець, ймовірно, не до кінця зрозумів, що сталося, але агресивних намірів не виявляв, не вказував, що хоче помститися за приниження друга, і він зовсім не рухався. Можливо, він вважав, що різниця у зрості чи вазі занадто велика.

- Ви тут живете? – запитав Кшептовський.

Чоловік кивнув головою, ніби забувши, що не говорить польською і не розуміє її.