Вурдалак

– Не бійся, хлопче, врятуємо твою Оксанку! – пообещал седоусый. – І нечисть винищимо – повзе вона на нашу землю з Трансильванії, Валахії, знелюднює хутора і села.

Оксанку они нашли на том самом месте, где Базыль видел ее в последний раз, – она была мертва. Рана на шее говорила о том, что упыри высосали ее кровь. Ее деда тоже нашли, он не прятался и сразу показал, где в дневное время хоронились упыри – их оказалось пятеро. Каждому в грудь напротив сердца казаки всадили кол.

Дед рассказал, что прошлой весной в село вернулся их односельчанин, много лет тому назад, во время нападения татар, угнанный в неволю. Звали его Вениамин. Оказывается, несколько лет он был в рабстве, потом ему удалось бежать, но путь домой был непростой, ему пришлось много странствовать. Был он у османов, угорцев, валахов, трансильванцев, молдаван. Ладный на вид был мужчина, весьма привлекательный для женщин и совсем не старый. Даже немужние девки на него заглядывались, краснея и хихикая. Поселился этот человек у вдовы, и вскоре он сильно захворал, так, что стал редко выходить из хаты. Никто не видел в этом ничего особенного. Вдруг пропали двое ребятенков, которые пошли в лес за ягодами, затем девушка. В селе всполошились, решили, что в лесу объявился волк-людоед, но ни частей тел, ни каких-либо следов не нашли. Запретили детям бегать в лес. Вскоре после этого захворала вдова, у которой жил вернувшийся односельчанин, тоже стала лишь изредка выходить из хаты, а ее жилец вообще не показывался, словно и не было его у нее. Затем стала сильно хворать дедова невестка, жена младшего сына, который сильно любил ее. Снова пропал мальчик, затем девочка, но на этот раз нашли ее тело – белое, без кровиночки, с раной на шее. Поняли, что в селе завелся упырь, и сразу догадались, кто он, – жилец вдовы! Пришли к ней, а его в хате нет, вдова сказала, что давно ушел. Стали вдову с пристрастием допрашивать. Упырь – это живой мертвец, он всегда имеет помощника среди живых. Вдова призналась, что помогает ему, по ночам приходит он к ней, и девочку по его просьбе заманила, но где его берлога, не знает. Казнили душегубку вдову и стали следить за ее хатой, а он все не приходил. Умерла жена сына, и тот после похорон очень горевал. Вскоре захворал и он. Тут начала хворь эта расползаться по селу – оно ведь совсем небольшое, люди умирали один за другим, умер и младший сын деда. Еще больше детей стало пропадать в селе. Уже не то что в лес, из хаты детвору боялись выпускать, и все равно те бесследно исчезали. Наполовину село опустело.

– Потім, – старик тяжко вздохнул, – мій старший син, Григорій, уночі побачив у вікні покійного молодшого брата, той виманював з хати його молодшеньку. Дитина вже йшла до дверей, та Григорій не дав лиху статися. Вибіг він на подвір’я, але брат-покійник устиг дати драпака. Уранці мешканці села зібралися на сход, щоб вирішити, що робити, як покінчити з упирями. Дар упирі мають незвичайний, виманюють жертву вночі, коли вона спить і їй здається, що все це відбувається уві сні. Коли упирі потроху кров п’ють, натомість отруту всередину пускають, людина незабаром помирає, наче від хвороби, і сама стає після смерті упирем. А якщо одразу випивають усю кров, то мрець уже не підводиться.

Пішли ми на кладовище і розкопали могили тих, хто помер після появи у селі упиря. Більшість трун виявилися порожніми, а де небіжчики лежали, то виглядали як живі – повні, ситі, у деяких навіть на губах була кров. Розправилися з ними, як і слід розправлятися з упирями, потім спалили. А наступної ночі прийшли упирі на чолі з Веніаміном, і зав’язалася битва. Здолали вони нас, живими залишилися тільки я та моя онука, але й вампірів стало менше, серед них були мій молодший син із жінкою. Пообіцяв я упирям, що вірно служитиму їм, тільки хай не чіпають онуку, Оксанку. – Старик сокрушенно помотал головой, и по его морщинистой щеке скатилась слеза. – Зв’язали вони мене страшною клятвою. Випили кляті упирі кров зі скотини, собак, знелюдили поблизу хутір, націлилися на сусіднє село. Оксанка, нічого мені не сказавши, спробувала втекти до сусіднього села, розповісти страшну правду про нас. – Старик снова тяжко вздохнул. – Однак заблукала вона в лісі, знайшли її упирі… Я в ногах у них валявся, просив пожаліти Оксанку. Вони пожаліли, – голос старика дрогнул, – відрізали їй язика! Я був радий, що залишили її живою, але так і не вберіг її, мою квіточку любу!

– Чого ж ти, старий дурню, удень, коли кровопивці сплять безпробудно, не порішив їх? Чи розуму не вистачило?!

– Так не всі вони тут переховувалися, є в них десь у лісі таємне лігво. Частина їх у підвалах своїх хат днює, а інші в лігві ховаються. Потім вони міняються схованками.

– Так що, старий, не всі упирі тут?! – разозлился молодой казак. – Ми поїдемо, а вони будуть і далі лихо чинити?! Де вони ховаються? Кажи негайно!

Старик горестно пожал плечами:

– Якби я знав, то, може, і ваша допомога не потрібна була б… Ховаються вони в лісі, а де саме – хтозна.