З часів неволі. Сосновка-7

Що це за наклеп? Як він підриває чи ослаблює радянську владу? Якими доказами підтверджується? На ці важливі питання суд не відповідає. Виходячи з оціночної теорії, суд не вважав за потрібне виконувати вимоги радянського процесуального закону, тому й дозволив собі записати у вироці цю нахабну брехню. З метою відновлення моїх законних прав та усунення порушення соціалістичної законності цей епізод повинен бути виключений із звинувачення.

“На початку 1962 р. Куриляк у присутності гр. Попилевича зводив наклеп на Комуністичну партію Радянського Союзу, на вчення марксизму, порівнюючи його з релігійними догмами”, — говориться далі у вироці.

Це твердження суд взагалі не повинен був записувати у вирок, бо воно стосується не права, а ідеології, а суд не ідеологічна комісія. Але оскільки суд тлумачить ст. 62 КК надзвичайно широко, розтягує її як гумову, оскільки у руках суду ст. 62 КК — це щось безмежне, під що він здатний підвести будь-яку розмову, то доведеться пояснити наведений епізод.

Свідок Попилевич, на якого посилається вирок, показував у суді, що я балакав з ним про те, що деякі відповідальні комуністи у своїх виступах говорять одне, а на ділі роблять зовсім інше, як і деякі священики, що в своїх діях далекі від тих норм поведінки, до яких закликають християн. (Комуністи, про яких тоді говорилося, були ув’язнені за скоєні ними злочини.)

Я неодноразово заявляв у суді клопотання, щоб секретар судового засідання записувала повніше свідків, але суд практично відхилив мої клопотання і покази комуністів Попилевича, Ковальського, а також Тикова, Балабзовського, Косянчука та інших, що давали правдиві покази, не були записані, а частково їм навіть приписано те, чого вони зовсім не говорили.

Ось черговий епізод звинувачення.

“У квітні-травні 1962 р., вихваляючи життя і порядки у капіталістичних країнах, Куриляк зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і радянського уряду”.

Суду нічим було розкрити зміст цього звинувачення, бо за словом “наклеп” немає нічого антирадянського, а є лише звичайнісінька розмова, про що й говорили в суді свідки. Крім недоведеності і необґрунтованості, це звинувачення ще й не має в собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо можна “вихваляти життя і порядки в капіталістичних країнах”, і не зводити наклеп на радянську дійсність. Зводити наклеп на будь-що, — значить приписувати йому свідомо такі факти чи властивості, яких воно насправді не має. Отже, суд проявив чималу неграмотність, звинувативши мене в тому, ніби я зводив наклеп на радянську дійсність, на керівників ЦК КПРС і радянського уряду.

Ні радянська дійсність в цілому, ні керівництво ЦК КПРС і радянського уряду не є об’єктом такого злочину, як антирадянська агітація і пропаганда.

Екзарх київської православної церкви з усім священним кліром і семінаріями — це також радянська дійсність, але цілком зрозуміло, що наклеп на духовну семінарію не підриває і не послаблює радянської влади. Об’єктом антирадянської пропаганди або агітації є радянська влада, а не керівництво ЦК КПРС і радянського уряду. Стаття 62 КК УРСР захищає систему влади, а не окремих керівних осіб. Для захисту керівних осіб є інші статті кримінального кодексу. Таким чином наведене звинувачення не має у собі складу злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, тому його необхідно усунути з вироку.

Суд записав у вироці нахабну брехню про те, що я, нібито, схвалював дії “оасівців” і пропонував створити аналогічні банди в СРСР для боротьби з існуючим ладом. З усіх інкримінованих мені обвинувачень це є найважче. За логікою вироку виходить, що я, хто мав уже нещастя двічі побувати у таборах для державних злочинців, обрав якраз Окіпного для такого заклику. Яка дурниця! Як можна було писати у вироці такі небилиці?! Далі у вироці записано:

“Весною 1963 р. Куриляк у розмові з Окіпним зводив наклеп на одного з керівників партії та уряду, опорочуючи його виступ перед працівниками літератури й мистецтв”.

Це твердження є вигадкою Окіпного і, до того ж, немає у собі ознак злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР, бо ні один з керівників партії і уряду, ні його думки з питань літератури і мистецтва не є об’єктом антирадянської пропаганди чи агітації, тому наведене твердження інкримінується мені не законно.

“В розмові з Синицею, — говориться далі у вироці, — опорочував радянську владу, висловлювався за організацію приватного сектору в промисловості”.