З часів неволі. Сосновка-7

Раптом почули, ніби хтось тихо застогнав. Ми зупинилися. Прислухалися. Знову простогнало. Метрів за два під кущем верболозу лежав ниць, притиснувшись до землі, стрілець. З правого боку з-під куща він просунув був автомат уперед, лівою рукою підтримував рану, а правою тримав за ручку з гачком від замка. Коли куля влучила в праве плече і пішла в тіло, він наче хотів повернутися на правий бік, проте не зміг. Лише голова повернулася і правою щокою лягла на приклад автомата.

Ми вклякли на коліна, щоб придивитися. Хтось підійшов до нас і тихо спинився. Придивилися — це був один з наймолодших стрільців сотні. Навряд чи було йому більше 18 років. Прислухалися — він ще дихав. Власне, не дихав, а заплющивши очі, слабенько стогнав. Мабуть, відчув, що коло нього хтось є. Знав він, що це свої? Може, й не знав. Може, думав, що москалі. Здалося, наче він тихо шепоче. Я нахилив вухо до його вуст. Почув слабеньке:

“Нене, Україно, прийми мене в своє лоно. Я люблю тебе моя рідна… буд… будь…”

— Як тебе звати? Скажи, козаче! Ми тут свої.

Губи ворухнулися, проте звуку не було.

— Як тебе звати?

Не відповів. Тим часом обличчя прояснилося, повеселішало. Він широко розплющив очі — такі великі, світлі, ясні, навіть у сутінках їх було видно — і вимовив тихим, проте виразним голосом:

— Я помираю за Україну! — зітхнув і затих.

Старша жінка, що саме нагодилася, каже: “Встаньте, діти!”

Ми підвелися.

— Царство небесне! — почала вона, і ми повторювали: — Царство небесне тобі, славний сину України!

Хай Господь прийме твою душу і поставить поруч з душами славних лицарів України!

Твоя молода і непорочна душа хай своїм прикладом надихне інших українців до боротьби за волю!

Хай твоя ненависть до ворогів помножиться в десятках інших синах і дочках України для вічного прокляття сатанинській Москві! А я кликатиму гнів Божий на неї.

Вона вклякла над стрільцем. І ми вклякли. Зупинились і ті, хто тільки-но надійшов. Перехрестилися. Вона закрила повіки стрільця, потримала. Потім каже до всіх:

— Викопаємо могилу і тут поховаємо вночі, щоб москалі не знущались. А на цій землі, що змочена його гарячою кров’ю, посадимо кущ калини. Дівчата поливатимуть його. Вона вродить червоні грона, і тоді молоді хлопці приходитимуть сюди щороку й співатимуть:

А ми тую червону калину, гей, гей підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей розвеселимо.

Ця жінка — й так висока — витягнулася ще вище, підняла обидві руки до неба й прорекла, мов клятву:

— Брешеш, людоморе.
— Не задушиш нашу правду
І волю Вкраїни!
Не підкориш цю землю
І наш дух завзятий!

— Пошлімо його матері, де б вона не була, думкою подяку, що вродила такого сина! Пошлімо батькові думкою подяку, що дав йому стрілецьке завзяття!

1947 року Провід ОУН вирішив перевести частину УПА до західних держав. Від командира УПА надійшла пропозиція відібрати тих командирів і стрільців, які не замасковані псевдами від місцевого населення і сформувати з них загін для об’єднання з галичанами й спільного переходу на Захід. Арсенів батько та інші сотники обговорили пропозицію. Батько вирішив не йти на Захід, а воювати в своїх волинських лісах до останку.

У вересні в одному запеклому бою Арсенового батька було вбито. Більшовицька влада над селом посилилася. Раніше червонопогонники вилазили з райцентру на села тільки вдень. На ніч ховалися в своїх районних гарнізонах. Тепер вони почали відважуватися вилазити на села деколи й уночі.

Сільська влада, яка служила більше підпіллю, аніж окупантам, поступово припиняє допомогу повстанцям і все вірніше прислужує чужій владі. Селом поповзли чутки, що вивозитимуть на Сибір родичів повстанців і тих, хто не захоче записатися до колгоспу.

Колгосп лякав. Він стосувався всіх і тому сприймався не конкретно й не вельми гостро. Що ж до родичів повстанців, то в селі добре знали багато сімей, чиї батьки й сини були в УПА.

Одного разу восени до сільради під’їхало два вантажні авта з червонопогонниками. У них був список на одинадцять сімей. Вони взяли голову сільради, щоб він показував, де ті люди жили.