З часів неволі. Сосновка-7

— Поки машини стояли біля сільради люди, — розповідав Арсен Скляр, — які завжди пильнували за сільрадою, шепнули хлопцям, щоб бігли по хатах і повідомили про наближення лиха. До нашої хати забіг хлопець за півхвилини до появи ворогів. Мама гукнули: “Арсене, синку, тікай до тітки Палажкп” (вона жила на другому кінці села). Я вискочив у чому був, і добре, що кинувся не на вулицю, а за клуню, бо в цей момент зайди відчиняли хвіртку й заходили на подвір’я. Я не став чекати, що буде далі, а з-за клуні підбіг до тину, що відгороджував їхній город від сусідського, перестрибнув через нього й присів. Оглянувся. Переконавшись, що не помітили, рачки переповз сусідський город, перестрибнув через другий тин і поповз далі. Коли вже був за кілька сотень метрів від своєї хати, почув постріл і материн лемент. Ясно, що мати живі і плакали по бабі чи сестрі. Не став повертатися. Пішов поза городами далі, заховався і сидів у кущах, доки не стемніло. Ця татаро-московська навала на село тривала яких дві-три години. Сільрада дала підводу на кожну сім’ю. Нещасні погрузили трохи одягу, взуття, білизни, постелі, посуду, трохи харчів й рушили до залізничної станції. Попереду валки їхало одне вантажне авто з енкаведистами, позаду — друге.

В селі одні принишкли, боячись, щоб і їх не похапали, інші гучно проклинали навалу й обіцяли помститися, ще інші питали один одного: “І за що оце Господь Бог нас так тяжко карає?” — “Нічого, нічого, — потішали інші. — Ось скоро Захід разом з американцями почне війну проти Москви, розгромить її, москалів не залишиться в Україні жодного і тоді заживемо по-людськи.”

Увечері, коли навала вже минулася, тітка пішла до нашої хати, і від сусідів дізналася, що коли двоє енкаведистів зайшло до хати (один стояв на подвір’ї, а один на вулиці), то баба взяла кухонного ножа і з прокляттям замахнулась на одного з москалів. Той легко відбив тонку, суху, безсилу бабину руку і штовхнув її додолу, а другий вистрілив у неї. Сестра встигла залізти під ліжко. За списком у хаті мало бути четверо. Сестру вони знайшли. Маму били і вимагали сказати, куди сховався син. Вона не сказала. І так їх двох (маму з сестрою) й вивезли. Мені тітка порадила не показуватися на люди, щоб загалом ніхто не знав, що я в неї живу. Бабу поховали сусіди. Хати і всі господарства вивезених наїзники нібито передали сільраді. Потім районні начальники разом з сільською владою ці господарства розтягнули й розікрали.

Тітка ставилася до мене, як до рідного сина. Узялася вчити мене. Брала підручники, які потрібно було за програмами, давала мені завдання і вимагала їх виконувати. Я мав добру пам’ять і швидко засвоював матеріал. Жив у тітки п’ять років і пройшов за цей час, то під її наглядом, то самотужки вісім класів. До школи не ходив. Іспитів не складав, але освіту здобув. Проте, що я жив у тітки, дехто з сусідів здогадувався. Коли траплялося наткнутися на якусь небажану особу, тоді я виїжджав із села на тижнів два-три, а тітка розпускала чутку, що я приїздив у гості та й поїхав знову не знати куди.

1952 року я покохав ту сусідську дівчину Наталку, з якою 1947 року хоронили молодого стрільця. Вона на рік молодша від мене. І вона загорілася до мене. Коли я згадую ті дні, то й тепер спалахує серце, а тоді нас обох проймав якийсь потужний духовний вогонь. Він тягнув нас одне до одного з неймовірною силою. Глянувши на мене, вона загоралася багряним рум’янцем, рожеві губи її палали яскравими пелюстками червоних руж, а очі світилися всесильним промінням. Ми впивалися одне одним і, здається, на самому небі немає більшого раю, як в духовному сяйві навколо нас.

На той час Арсен уже поновив взаємини з повстанцями. У місцевій кущовій боївці командиром був один із стрільців сотні його батька. 1950 року йому присвоїли були звання бунчужного, сотню розділили і кожну чоту спрямували в різні місця. Бійцям для конспірації дали нові псевда, щоб на випадок полону, навіть при бажанні, кожен міг сказати кадебістам найменше. Боївка мала слідкувати за своїми селами і збирати розвідінформацію, підтримувати в людях дух опору окупантам, утримувати від зради, винищувати чекістську агентуру, забезпечувати харчуванням, одягом, взуттям стрільців УПА, забезпечувати комунікації, сприяти УПА в боях проти енкаведистських груп і гарнізонів.

Невідомо, чи хтось із стрільців боївки знав, що кущовий був в УПА і мав звання бунчужного. Тут його знали на псевдо Явір, зверталися до нього “друже Яворе” і більше нічого не мали знати. Він довіряв Арсенові. Просив нікому не казати про їхнє знайомство з 1946 року з часів дії батька. Той обіцяв і, ясна річ, нікому про нього не сказав. Хоча й сам не знав, з якої він области. Вважав, що таки з їхньої.