З часів неволі. Сосновка-7

У разі скрути я пущу собі кулю в лоб, аніж здамся живий ворогам України!

Чуєш Наталочко, прийми мою клятву! І знай: я прийду до тебе! А до того моя рука каратиме твоїх катів безжально!”

Труну опустили. Узяв грудку землі і кинув униз на віко. Раз. Другий. Третій. “Спи спокійно, моя кохана”, — тихенько прошептав пересохлими губами.

Підійшов до тітки, поцілував, вклонився, потім до Наталчиних батька й матері, потім до священика: “Благословіть, отче, на шлях козацький, повстанський”. І схилив голову.

“Благословляю, сину мій! Будь вірний Україні і своїй клятві! Будь сміливий!”

Відійшов кроків двадцять від труни і похоронної громади, перехрестився, повернувся і рівною швидкою ходою пішов із села.

За селом хутко помітив, що за мною невідступно йдуть два чоловіки: одному років 25, другий трохи старший. Пізнав у них своїх нових бойових побратимів і свідків моєї клятви, як я переступив грань між миром і війною.

Вони наздогнали мене, і ми пішли разом. Не надокучали питаннями. Вони бачили прощання з Наталкою, і все розуміли.

Йшли степовою дорогою, потім дорога ввійшла в ліс. Годин за дві звернули з дороги й пішли стежкою. Ще через годину старший каже:

— Арсене, вже недалеко до нашого постою з криївкою. Ти ще не склав присягу і мусиш іти з зав’язаними очима.

— Я знаю це правило, — відповів Арсен, — і готовий його виконати.

Вони спинилися. Старший зав’язав опаску на очі, узяв його за руку, і вони рушили далі.

За півгодини зупинилися. Старший зняв опаску, вони пройшли ще метрів двісті, коли з-за товстої сосни з автоматом в руках вийшов повстанець і перегородив їм дорогу.

— Добрий день, друже Клен! — привітався. — Чи за вами не йшов хтось?

— Ні, ніхто не йшов — відповів старший, що виявляється мав псевдо Клен.

— Тоді проходьте далі!

І він тричі гучно проскреготав сорокою. З лісу відповіло таке саме скреготання сороки. Вартовий відступив убік і залишився на варті, а ми за пару хвилин підійшли до невеличкої галявини. З одного боку галявини лежав довгий товстий сосновий стовбур. За стовбуром рядком стояло сім невеликих шатрів. Перед сосною шикувалася чота — кущова боївка. Вийшовши на галявину, ми зупинилися й почекали хвильку, заки всі повстанці привели одяг до ладу і стали в лаву.

Попереду Явір.

— Чота, струнко! — скомандував.

— Друже чотовий, ваш наказ виконано: ми стерегли юнака в час похорону. На похороні він дав клятву боротися проти ворогів і вирішив перейти до нас на нелегальне становище.

Чота привітно посміхалася до мене, а чотовий Явір мовив:

— Юначе, ти молодий. Тобі лише шістнадцять років. Ти міг би поїхати до дальніх родичів і якось жити. Чи ти достатньо розумієш, яке в нас важке і небезпечне життя?

Я відповів:

— Я знаю, яке ваше життя важке, я знаю, яке воно небезпечне. Я готовий терпіти його труднощі й ризикувати.

— Чи ти любиш так Україну, що готовий віддати за неї життя? — питає Явір.

— Так, готовий віддати за неї життя.

— Чи достатньо ти продумав чин, який хочеш вчинити, чи не пошкодуєш?

— Я достатньо все обдумав і не пошкодую.

— Гаразд. Якщо так, то чи готовий ти скласти присягу?

— Так, готовий.

Друзі повстанці, — звернувся Явір до чоти. — Давно знаю юнака, станичний навчав його володіти зброєю, я дав йому зброю і він уже пройшов випробування в бою. Частина з вас його знає. Чи є у когось застереження?

— Немає! Немає! — збуджено загукали з лави.

— Юначе, назви псевдо, яке має бути твоїм повстанським ім’ям, озвався Явір до мене.

— Калина, — відповів я.

— Добре. У нас такого немає, того й нема заперечення. Чота, струнко! — скомандував повстанцям. — Хто знає справжнє ім’я юнака, забудьте його і нікому не називайте. Стрільці, вітаю вас з добрим поповненням нашої чоти! Навчайте стрільця Калину всіх тонкощів нашого повстанського життя, військових хитрощів, вмінню збивати москалів з пантелику й перемагати. Вони хитрі. І ми повинні бути хитрішими у війні з ними. Вони сильніші за нас кількісно, але на нашому боці правда, справедливість і рідна земля. Вони чужі в Україні, а ми тутешні. Ми краще за них знаємо терен війни з ними. Ми боронимо своє, а вони прийшли, щоб загарбати чуже. І совість людська, і Господь Бог на боці правого. Навіть, коли їм удається розбити якусь повстанську сотню, навіть коли вони перемагають, ми знаємо, що це тимчасово, бо нарешті, переможе Україна, а не наші вороги. А кров наша, скроплюючи землю, сіє зерна, з яких сходять нові борці за волю рідної неньки-України. Так було до нашого покоління, так є тепер і так буде доти, аж доки Україна стане незалежною. Всякий, хто став на шлях війни, воліє вмерти козацькою смертю. Це — славна смерть, бо вона кладе тіло українського лицаря цеглинкою в підмурок величезної будівлі під назвою Українська самостійна соборна держава. За нами приклади Козаччини, Гайдамаччини, вояків армії Української Народної Республіки. Попереду нас — вороги. І завдання наше не рахувати їх, а бити й бити, аж доки скажемо останнє слово в справедливій війні за волю. Створімо духовний заповіт новому поколінню борців за нашу спільну справу!