З часів неволі. Сосновка-7

Яструб погодився. Повечеряли і полягали спати. За правилами, що існували, спати належало у верхньому одязі. Від цього правила дозволялося відступати в тих випадках, коли ночував у рідних і хтось із них стояв на чатах цілу ніч, коли ціла сотня ставала постоєм у селі і організовувала надійну дальню і ближню охорону села. Тож, ми лягли одягнуті. Свого карабіна Арсен поставив коло себе. Яструб поставив автомат коло ліжка. Він іще мав пістоля. Підсунув його під подушку і праву руку поклав так, щоб зручно було взяти пістоля будь-якої хвилини. І вони поснули. Господиня вранці не розбудила. Їх розбудив стук у двері. Коли Арсен розплющив очі, надворі було зовсім видно. В голові страшно шуміло, очі не розрізняли контурів вікон і все було в якомусь молочно-білому тумані. Крізь цей туман вгледів, що цієї миті хатні двері відчиняються. Він штовхнув Яструба і потягнувся до карабіна, але рука не слухалася, все тіло, неймовірно обважніло. До хати заскочили чекісти. Арсенова неслухняна рука дотяглася до карабіна. Чекіст схопив його карабіна, а Яструб здужав спрямувати на нього пістоль і натиснути на гачок. У вухах глухо бахнуло. Чекіст повалився, але Арсен не був на силі смикнути собі карабіна і упав. Заторохтіла автоматна черга — кулі залопотіли по вбранні Яструба. Вони гарячі. До туману в очах додався сморід горілого одягу. Лівий бік Яструба кілька разів сіпнувся, прогинаючись під ударами куль. Він навіть не зойкнув. Арсена чимось ударили по голові, і очі ще більше заволокло білим туманом. На руки накинули кайдани. І він слабенько відчув холодний дотик металу. Іти не міг. Два солдати взяли його під руки, витягли з хати й кинули на віз. Не бачив він тої господині, не бачив її дітей і все, що відбувалося, сприймав так, наче був смертельно п’яний.

Привезли його до Рівненської в’язниці. Чекісти взялися допитувати, але він белькотав різні нісенітниці. На межі свідомости розумів, що треба мовчати, і тому своє затуманення трохи перебільшував, говорячи якісь дурниці, дякував господині за добру вечерю тощо. Це тривало кілька днів. Поступово Арсен приходив до тями: зір кращав і поверталася ясність свідомости. Приходила злість на ту господиню, що вгостила їх отруєною їжею. Застрілив би курву! І хоча він не знав прізвища, одначе в період слідства обдумав кожен крок, яким вони з Яструбом ішли до неї, і створив у пам’яті чітке уявлення про місцерозташування її хати. Арсен поклявся покарати її за зраду української справи, за смерть Яструба.

На слідстві його спочатку били. Він брехав, що в голову прийде. Казав, що сам з Київської области, що в час голоду 1947 року приїхав на Рівненщину за хлібом, довго блукав селами, потім поселився в однієї тітки і жив кілька років, доки не трапилося познайомитися з одним повстанцем на ім’я Яструб. Чекісти перевіряли, виявляли брехню і били ще дужче. Тоді він обмежив брехню і крутився навколо однієї особи — мертвого Яструба. Врешті-решт, довели до того, що Арсен заявив, що воював і далі воюватиме проти них, коли здобуде найменшу можливість. Вони — що його дуже здивувало — перестали бити, хутко засудили до 20 років каторги й відправили до Норильська.

— Ви, друже Левку, знаєте, що це за край?

— Ні, не знаю. Мені розповідали про нього, але я все ще не можу уявити у відчутних образах, — відказую.

— Я скажу вам коротко. Він має у своїх глибинах вольфрам, молібден. Ці метали потрібні не тільки для інструментів. Вони імперії потрібні для танків. Танки ж потрібні дужче, ніж люди, тому немає значення, скільки зеків згине за одну тонну вольфраму, важливо, щоб тих тонн було більше. До того суворого клімату призвичаєні чукчі. Для європейців він — мука, проте вожді імперії на це не зважають. А втім я вродився морозостійким і витримував мороз без шкоди для здоров’я. Та й те хочу сказати: я молодий. У зонах завжди навколо були старші українці, які жаліли мене, як сина, і значно полегшували моє життя. Різні побутові труднощі не гнітили. Гнітило (й гнітить) сумління: як так сталося, що мене і Яструба зрадила та господиня? Як сталося, що так безглуздо згинув Яструб, а я потрапив у полон до москалів? Клявся на могилі Наталки помститися за її смерть і боротися проти ворогів до загину, а потрапив до їхніх рук без жодного пострілу? Коли потрапив до рук чекістів, мріяв після ув’язнення вбити ту господиню-зрадницю, аж бачу, що швидше сам помру, аніж вона згине. І замість боротися проти Московщини, своїми руками її будую. І що довше я житиму, то більший вклад мої руки зроблять у зміцнення Москви. То чи не краще припинити таке життя? Пробачте за відвертість. Я нікому так прямо не казав, а вам чомусь душа відкрила свої сумніви.