З часів неволі. Сосновка-7

— Дякую за довіру, — відповів я. І продовжив: — Ти — сильна людина, а сильні не тікають з поля бою. Сам факт перебування українських націоналістів за московським колючим дротом є продовженням боротьби. Ми тепер нічого не можемо робити на користь України, але наша політична діяспора в Європі, США, Канаді, інших державах використовує наше ув’язнення в ідеологічній боротьбі проти московської комуністичної пропаганди в інтересах української свободи. Той факт, що в московських концтаборах є українські політв’язні — найпереконливіший доказ того, що Україна хоче бути незалежною державою.

— Е… е, Левку, звідки наша діяспора може щось знати про нас, коли українство так щільно заховали від світу за допомогою концтаборів, тотальної цензури та залякування родичів?

— Тепер же, — відповів я, — не така ізоляція, як була до 1956 року. Тепер і листування є, і побачення дають. Поступово заколючений світ ГУЛАГу ставатиме все менше відгородженим від решти світу. Отже, не тужи, Арсене. Ми всі потрібні Україні. І ти їй вельми потрібен. Тепер пасивно їй служимо. Надійде час, і вона покличе нас до активної дії.

Ми попрощалися. Я відчув тверду і сильну руку Арсена у своїй, і його очі засвітилися вірою в життя.

* * *

Минуло кілька місяців. Арсен ходив працював на пилорамі. Потягом завозили ліс у зону і складали у великі купи, звідки в’язні брали по колоді, підвозили до пилорами, припасовували до тачки і пускали навпроти рами з пилами. З другого боку пилорами виходили дошки, шалівки.

На пилорамі працювало кілька в’язнів. Ще на початку роботи Арсен під кору великої товстої сосни засунув напилок. Сосна, донісши напилок до пилорами, всунула його в зуби кількох пил. Пили заскреготали й затріщали, напилок хруснув. В’язень, що був поблизу, сіпнувши ручку електрорубильника, зупинив пилораму. Дві пили тріснули. Напилок покришився і його кусочки залетіли у тирсу.

— Що за чорт? — вилаявся він.

— Добре, що кусок пили не полетів комусь у голову, — мовив Арсен.

— В’язні припустили, що це злодії на лісоповалі, мабуть, загнали якогось штиря у сосну в подарунок їм.

Пили замінили новими і полагодили пилораму. Десь, либонь, за місяць Арсен забив у сосну залізну скобу, згодом — зіпсував електромотора. Кожного разу це додавало роботи колегам, трохи затримувався випуск дощок і доводилося самим же надолужувати та, по суті справи, зовсім не підривало економіки концтабірного виробництва.

Коли про подібні випадки на виробництві довідувалось керівництво, приходив кум і тягав на нудні допити, погрожуючи новою карою за економічну диверсію. Позаяк допити — річ неприємна, аби їх уникнути, в’язні переважно не доносили наглядачам, а тихцем усували причину зупинки і вже, коли доносили сексоти про подію адміністрації, мусили викручуватися перед кумом чи чекістом.

Арсен знав, що дехто з в’язнів також намагався шкодити, проте за довгий час переконався, що реальна шкода державі від таких актів настільки мізерна, що відпадало бажання їх повторювати. Коли ж через сексотів адміністрація запідозрювала, що хтось взявся систематично гальмувати виробництво, почали тероризувати зону безупинними ретельними трусами в’язнів, виводили усіх з особистими речами на засніжений плац і цілий день шмонали — їхні робочі місця, житлові бараки, влаштовували додаткові перевірки тощо. Тобто виходило, що мала шкода державі оберталася великим погіршенням режиму в’язнів. І самі в’язні перестали заохочувати таке дрібне шкідництво.

Згодом в Арсена це сформувалося в окремий аргумент безвиході. Він побачив обличчя знайомих людей, зайнятих щоденними клопотами. І він розумів — це не життя. Життя було до тієї ночі, коли з Яструбом прийшли до хати зрадниці. Зрадниця життя обірвала. Яструбові — одразу. Йому — дісталося в кредит. Життя поновиться тоді, коли вийдеш на волю. Для всіх тут життя зупинилося в день арешту. І всі чекають, аби його продовжити після звільнення. Від арешту до звільнення — це змарнований час. Це перерва. Вона наче сон: ти і живеш і тебе ніби й немає — нічого ж не робиш для себе чи сім’ї, ні з ким з родичів не спілкуєшся. Тільки сон буває короткий, уві сні відпочиваєш, а сон-ув’язнення триває довго і не дає спочинку. Він роками так думав, а коли побачив, як багато помирає, не дочекавшись волі, тоді ув’язнення втратило ману тимчасового сну, а стало реальністю. Ілюзія розвіялася. Перед очима постала жорстока дійсність: ув’язнення — це не проміжок між минулим і майбутнім, а — таки життя. Одноманітне, безбарвне, холодне, голодне, без сім’ї, без крапельки душевного тепла. І постійна праця на ворожу державу. І він став втрачати оте гаряче бажання — жити.