З часів неволі. Сосновка-7

— Левку, — звернувся Степан, — скоро Арсенові надійде термін на отримання пакунка з харчами, а надсилати нікому. Чи не зможеш написати своїм рідним, щоб надіслали?

— Звичайно, зможу, — відповів я.

— Я, власне кажучи, — мовив Арсен, — міг би оплатити пакунок. Біда тільки в тому, що влада не дозволяє в’язням переказувати гроші чужим людям.

— Нічого, — відповідаю, — якось родичі зберуться на вісім кілограмів добрих харчів. Коли це треба зробити? — питаю Арсена.

— З двадцятого числа наступного місяця.

— Гаразд. В цьому місяці я ще не скористався правом на лист і завтра напишу про це дружині або рідним.

— Власне оце, — каже Степан, — і хотів з’ясувати, а тепер, якщо ви не заперечуватимете, вас покину, бо маю зустрітися з литовцем Янаускасом.

Ми з Арсеном не стали утримувати Кравчука, і той пішов.

— Що б ви, Арсене, хотіли отримати в пакунку?

— Пане Левку, я не буду перебірливим, а по-друге, знаю, що зібрати вісім кілограмів сала, масла, меду — це вельми дорого. Для сільської сім’ї це означає відправити, либонь, весь запас сала. Мед загалом вельми дорогий. Тобто я вам кажу: хай присилають те, що їм легше зібрати і що не становитиме для них великих витрат.

— А ви не думаєте, що маєте право від людей, за свободу і добробут яких ви тут сидите, на справедливу матеріальну компенсацію?

— Коли б мав змогу звернутися до всього українського народу, міг би попросити в нього такої компенсації, але зараз мова йде не про весь український народ, а про конкретну сім’ю. Ця конкретна сім’я може мені відповісти, що мене не посилала в підпілля і в тюрму. А щодо вашої сім’ї, то вже має вас на своїй шиї. Думаю, що для неї цього досить. Отже, якщо пришлють щось ще й мені, це буде надмірна жертовність. Буду дякувати, але вимагати й перебирати, що надсилати, а що не надсилати — на це не маю права.

— Дякую, Арсене, за скромність і безкорисливу самовідданість Україні. Але ми побратими по боротьбі і маємо допомагати один одному чим можемо.

— Левку, давайте перейдемо до нашої теми, наприклад, про смерть: вам доводилося бачити, як убивають людину і як вона помирає?

— Доводилося. 1942 року німці в Городні зібрали всіх жидів нашого райцентру, пригнали до тюрми, поставили перед тюремною стіною і стріляли в них з гвинтівок залпами. Жиди були і старі й діти, і чоловіки й жінки. Кілька дівок перед розстрілом репетували, кільки хлипали, а більшість стояли мовчки. Коли в них влучали кулі, вони згиналися й присідали і так звалювалися на землю. Криків від болю майже не було. Німці стріляли залп за залпом і поранених чергова куля швидко добивала. Мені тоді було чотирнадцять років. Я не знав, що таке життя і що таке смерть, тому дивився на розстріл без жодного страху. Я не бажав їм смерти і в душі не захищав. Сприймав як об’єктивну подію.

Другу смерть я бачив опосередковано. Це було в Австрії у час військових маневрів. Мій друг Прокопенко на автомобілі Форд-6 віз взвод солдатів і комплект телефонного обладнання. Я був також шофером і вів своє авто услід за ним. У моєму кузові сиділо десять осіб і було більше ніж у нього телефонного причандалля. Саме — початок весни. Земля трохи покрита снігом. Терен гористий, дорога покручена і слизька. На повороті під колесо форда втрапив камінець, і авто перекинулося догори колесами. Я встиг загальмувати і зупинити свою машину. Прокопенко виліз із кабіни, бачить — з під дощок кузова стирчать ноги й руки солдат. Стогін. Крик. Він скочив до кабіни, витягнув з петель карабін, заладнав набій, навів цівку собі в борлак і великим пальцем правої ноги натиснув на спусковий гачок. Постріл. Куля знесла задню частину черепа, а мозок рознесло вусібіч. Солдати, яких я віз, гуртом повернули кузов і звільнили всіх постраждалих. Усі п’ятнадцять чоловік були живі. Кому поламало руку, кому ногу, кому — по парі ребер, але жоден не помер. А Прокопенко лежав на мокрому снігу. І страшно було дивитися на порожнє місце, де хвилину тому була потилиця живої людини. І мені надзвичайно жаль, що я, кинувшись стрімголов до нього, не встиг вибити карабіна з його рук.

Третій випадок також пов’язаний з автомобілем. У Нахічевані мій друг Петро перевернувся на американському Віллюсі, борт Віллю-са поламав йому кілька ребер і так притиснув печінку, що вона в кількох місцях тріснула. Петро втратив свідомість. Ми витягнули його з-під авта і непритомного принесли до казарми. Потім відвезли до шпиталю. Так не прийшовши до свідомости, він і помер.