З часів неволі. Сосновка-7

— Пане Левку, до мене вони застосували допит під наркозом відкрито. Прийшли в житлову камеру, слідчий зачитав постанову прокурора про дозвіл провести цей допит, ззаду мене став мент, лікар підійшов і приставив клок вати до носа й рота. Я затамував подих і думаю, чи вдихати потрошечку чи відразу на всі легені. Тим часом повторюю про себе: “Бандити! Кати! Катюги! Катюги! Катюги!” І з цими словами вдихнув на всі легені наркозний дух із вати. Легкий шумок у голові, туман на очі, і я провалився в небуття. Це було опівдні. Проснувся десь опівночі, посюсяв, бухнувся на поміст й одразу ж заснув мертвецьким сном.

Пару днів мене не викликали. Потім слідчий викликав, довго лаявся по-московському, і після того як я в черговий раз відмовився говорити, узяв ключа від квартири між пальці правої руки, боляче шпигонув бородкою ключа в ребро і відправив до камери.

Викликали ще кілька разів, били й назад повертали до камери. Одного разу цей слідчий сам зайшов ззаду і з брутальною лайкою носаком засадив у праву нирку. Удар так дуже досягнув нирку, що я зразу відчув глибокий біль. Щось він там зрушив. Відтоді вона з більшими чи меншими перервами турбує мене постійно. Наші лікарі добувають мені таблетки. Вони полегшують біль, але не виліковують нирку. І я постійно ношу з собою оцю пляшечку. (При цьому він витягнув з кишені і показав мені невеличку пляшечку з білими таблетками.)

— Після цього мене більше не викликали на слідство і десь за пару місяців принесли обвинувальний висновок. У ньому було розкладено все: і структура групи, і хто і яку зброю робив, де вона зберігалася, протоколи польових випробувань гранат і самопалів і великий список свідків. Цей список склали хитро: між нашими людьми були свідки підмітайли та кілька стукачів, які нібито в наслідок їхнього становища на виробництві випадково наткнулися один на кілька гранат, другий на кілька пістолів, третій на десяток кинджалів. Усе було ясно, як на долоні. Якщо нічого не придумати і справа на трибуналі піде за сценарієм обвинувального висновку, то половину групи засудять до 20 років каторги, а половину стратять. Як же викрутитися? І на третій день мені прийшла геніяльна думка.

— Яка? — запитую.

— Не поспішайте, пане Левку! — продовжував розповідь Юрків. — Спочатку — про трибунал.

А судити приїхав з міста Петрозаводська Військовий трибунал Біломорського військового округу. Уявіть собі доволі чималу залу. Біля стіни в загородці сидить сім звинувачуваних. Навпроти, біля протилежної стіни, кілька столів. За столом — прокурор, а на столах зброя: 9 пістолів, самопалів, 11 гранат, 23 кинджали, 5 фінок, кілька наконечників списів, 2 пляшки з сіркою, кілька сокир з довгими ручками, ножиці для різання дроту, кілька мотузків з якорями, дві плетені драбини і кілька пляшок суміші бензину з двигуновою оливою з прикріпленими до них запальниками — цілий арсенал.

Юрківа завели до зали останнім. Він глянув на цей арсенал, потім на шестеро своїх друзів. Вони вп’ялися поглядами в нього. Усі були змучені, схудлі, кілька з опущеними головами, решта дивилася прямо й уперто. Він привітав їх бадьоро: “Слава Україні!” Майже всі відповіли: “Героям слава!”

Конвой гукнув: “Тихо!” Суддя трибуналу відкрив слухання, а в’язні, мов зачаровані, не відводили віч, від зброї, що лежала на столах перед прокурором. “Як її багато! — думали, — зараз краще, коли б її було менше!”

Суддя дочитав обвинувальний висновок і запитує:

— Підсудний Юрків, чи визнаєте свою вину?

— В чому?

— У підготовці збройного повстання супроти радянської влади, тобто у зраді батьківщини? — ствердив суддя.

— Не визнаю. Ми багато разів зверталися до уряду, щоб спрямував комісію для зустрічі з політичними в’язнями. Адміністрація табору наші клопотання не пропускала до Москви. Тому ми вирішили прорвати охорону силою, щоб поїхати до Москви і вручити урядові Союзу РСР нашу скаргу на грубі порушення соціялістичної законности адміністрацією табору.

Слова ці він вимовляв гучно й повільно. Кілька разів зупинявся і просив секретаря трибуналу майора Іванова записати їх слово в слово. В міру викладу цієї заяви його колеги веселішали, і все вище підіймали голови. Вони зрозуміли геніяльну трансформацію спрямованости їхнього умислу, і всі до єдиного повторили її у відповідь на запитання судді до кожного з них. Караташ додав, що позаяк влада концтаборів вже неодноразово розстрілювала беззбройних в’язнів і адміністрація сьомої зони не виявляла більшої гуманности, ніж у тих таборах, то вони припускали, що й їх можуть розстріляти за найменше обурення жорстоким нелюдським режимом. Ми не хотіли безборонно згинути від емвеесівського свавілля. Щоб не думали три члени трибуналу й прокурор, секретар мусив занести до протоколу сім відповідей одного й того ж незлочинного умислу.