З часів неволі. Сосновка-7

Тривалий час все йшло добре: помаленьку збільшували групу і налагодили виготовлення зброї. Але питання про її зберігання почало переростати в проблему: в одному місці зберігати зброю ризиковано, в різних місцях теж, бо зі збільшенням місць зберігання зростає ймовірність, що хтось наткнеться випадково. Зрештою, саме це їх і підвело. Як потім стало їм відомо, на зброю наткнулося кілька чесних людей, які промовчали, та, нарешті, підмітайло — а вони майже всі були стукачами — наткнувся на один самопал. Відніс кумові. Кум віддав чекістові. Помітили що цівка самопала зроблена на токарному верстаті, а замок — на стругальному. Установили посилений контроль і зафіксували двох з групи. Запідозрили серйозну підготовку. Прислали з Москви дуже досвідченого оперативника. Він влаштувався на завод вільнонайманим майстром механічного цеху і почав зближуватись із уже зафіксованими токарем і стругальником. Видає себе за посланця з іншої зони, де нібито люди почали думати про необхідність повстання, бо далі, мовляв, таке життя терпіти не можна. Токар і стругальник доповіли. На зборах п’ятірки прийняли рішення заборонити їм відкриватися перед тим “посланцем” з іншої зони, але наказали розпитувати його про ту іншу зону: ким він там працював і кого знає?

З обережністю група продовжувала роботу. Одного разу старшина зайшов до цеху і довго никав по всіх закутках. Це звичайна практика охорони, і сама по собі вона ні про що не каже. Проте Юрків перехопив на собі його незвичайно підозрілий погляд. Серце йокнуло — невже він щось знає? Намагався себе заспокоїти, що це лишень здалося. Проте відтоді не було спокою, здавалося, що за кожним його кроком стежать. Він став обережніший. П’ятірка (провід) після змови відкрито майже не зустрічалася. Після випадку з тим старшиною Юрків непомітно зустрівся з одним, другим членом проводу і поділився з ними своїми враженнями. Вони обоє розповіли, що і в них з’явилися підозри. Зрештою, Юрків скликав нараду всього проводу. Думки були різні. Конкретних доказів, що на слід напали, ніхто не мав, одначе тривожні передчуття були у кожного. Один з них завважив, що колись у лісі перед боєм завжди відчував якусь тривогу, а коли бій починався, заспокоювався. Може, й тепер те ж саме. Другий висловив думку, що коли б менти знайшли щось із їхньої зброї, вони б учинили капітальний трус, як уже бувало: припиняють роботу на заводі, оголошують, щоб всі взяли свої речі і підготувалися до етапу, виводять усіх в’язнів з усіма їхніми речами за зону під охороною конвою та собак і тримають цілий день. А тим часом заводять конвойну роту в робочу та житлову зони і все перетрушують догори ногами. Потім заводять в’язнів до житлової зони і вчиняють найретельніший трус усіх їхніх речей. Отже, відсутність трусу можна розуміти як відсутність у них конкретних доказів. Третій припустив, що вони можуть хитрувати.

Постановили: заморозити підготовку на місяць і посилено спостерігати. Як раптом щось “вилізе”, тоді й раду правити, що далі робити. Як все буде спокійно, то й можна буде поновити виготовлення зброї.

За місяць нічого не сталося, якщо не зважати на такі дрібниці: захворів один з вільнонайманих майстрів і на його місце прийшла нова людина та прислали трьох стажистів для набуття практики керівництва підприємствами системи МВС.

Змовники поновили підготовку. Через два місяці їх заарештували і завезли до Воркутинської тюрми. У зоні вчинили капітальний трус і вилучили майже всю зброю.

Саме ті три стажисти та ще два майстри і виявилися оперативниками, яких спеціяльно з Москви відрядили в зону для розробки їхньої групи.

На день арешту вони зафіксували були одинадцять чоловік, що виготовлювали зброю, та ще трьох, які брали участь у її переховуванні і кількох зафіксували на зв’язках. У перший день заарештували сімнадцять чоловік. А після трусу — іще дев’ять осіб за підозрінням. Посадили до слідчого ізолятора і почали вибивати докази.

Проаналізувавши характер взаємин між членами групи, вони поставили Юркова і Караташа в центр і більш-менш правильно визначили місце кожного з учасників групи.

Позаяк підготовка повстання передбачала визначення осіб для другого “ешелону”, до яких мали приєднатися інші, важливо було не дати слідству можливости вийти на них, всіляко намагатися обмежити причетних до справи. Слідчі зрозуміли, що успіх їхньої роботи залежить в основному від Юрківа. І він їх зрозумів. Важливо було не сказати зайвого.

Відразу після поселення в камері слідчої в’язниці його закликали до сусідньої порожньої камери і почали вимагати, щоб він все розповів, бо вони, мовляв, і так все знають.

— Позаяк ви вже знаєте, то я й не буду говорити, — відказав їм Юрків.

З нього зробили футбольний міхур — запустили між двома мордоворотами, які ставши кроків на чотири один від одного, сильними ударами передавали його з рук в руки. Пішла кров ротом. Слідчий зупинив їх:

— Скажеш?— запитує.

— Ні!

— Бийте!— командує слідчий.

І його знову били.