З часів неволі. Сосновка-7

Так, Норильськ за полярним колом. Там вічна мерзлота. Між іншим, улітку місяць-півтора буває дуже гарячих. Тоді земля розтає на півметра, місцями трохи глибше. А нижче мерзла. За цей гарячий проміжок часу устигають трохи підрости карликові дерева, кущі, трава, барвисто зацвітає Іван-чай. Зима довга й холодна. Морози часто сягають 50 градусів. Буває тижнями держиться 55–56. Часом — під 60 градусів. За такого морозу встановлюється тиша, а саме повітря наче дзвенить. Чи кашлянеш, чи рипнеш валянцем, і це віддається в повітрі якимось таким тонким дзвоном. Ми ходили у ватяних штанях, куфайках, поверх куфайки бушлат, шапка-кримашка з довгими крилами, великі рукавиці. Рухаєшся — й нічого, можна витримати. Гірше з обличчям. Коли вдихаєш вельми холодне повітря носом, то стінки носа швидко мерзнуть. Щоб не мерзли, стараєшся дихати поперемінно то носом, то ротом. При вдиханні такого повітря ротом, ніби хапає за зуби і горло спазмами закривається. Щоки також хапає морозом. Щоб не обморозити, розтираєш руками. Ледь зазівався — прихопило. Усі менти там у добрих кожухах. А привезуть, бувало, молоденьких недосвідчених солдат, то й вони обморожуються.

2. Крижані піраміди з трупів

Харчували у Норильську погано, як розповідав пан Юрків, отож що не день помирало десятки в’язнів. Їх вивозили на санях за зону. Кожному до ноги прив’язували картонну наличку. За зоною їх не закопували, а складали на сніг рядами. Сніг їх притрушував. Привозили нових трупів і клали наверх, їх далі сніжок притрушував. Згодом ще складали зверху “свіженьких” трупів. Так, мов дрова. За довгу зиму нагромаджували гори трупів.

Короткої літньої пори треба було людей поховати. Сніг розтавав, і вода просочувалася вниз. Верхній шар трупів звільнявся від снігу. Зверху трупи починали гнити. Сморід розносило за вітром до карликового лісу й кущів. Адміністрація, зрештою, направляла бригаду в’язнів під конвоєм, щоб закопати трупи. Бригада приходила з лопатами, ломами, копаницями. Викопувала півметрової глибини ямки для могил. Трупи ж встигали розтавати лише зверху, а знизу — були примерзлі до гори і всередині теж мерзлі. Тоді ломами відокремлювали їх від гори, цілі чи частинами, як прийдеться, клали по кілька чи кільканадцять у ті неглибокі ямки й закривали землею. Треба було б ховати глибше, але мерзлота дуже тверда, копаницею її довбати тяжко, лом також майже не бере і тому в мерзлу землю не заглиблювалися. На трупний сморід вночі приходила зграя голодних вовків і об’їдала розморожені тіла. Бувало, виривали кігтями трупи з неглибокої могили й тягли геть. Ніхто не ходив по сліду вовків з тим, щоб повернути кості й поховати. Поза-як літо коротке, а гора трупів велика, то встигали закопувати лишень тих, що були зверху. Вода ж з розталого снігу, яка просочувалася вниз, замерзала, і у такий спосіб утворювався льодовий мавзолей. Кожного року він збільшувався, ріс. Коли пана Юрківа привезли на комбінат, то вже почали були новий “мурувати”. Скільки там всього заморожених пірамід, невідомо.

— Що, вони й досі ще є? — питаю, вражений почутим.

— Там мороз вічно. І зберігатимуться трупи наших побратимів вічно. Вони заморожені і не гниють. Як мамонти. Колись у майбутньому, коли згине російська імперія і настане нова цивілізація, учені зможуть вирізати з льодової гори заморожені трупи, розтяти шлунки в’знів і встановити, що вони порожні.

— Єгипетські фараони залишили по собі кам’яні піраміди. Російська імперія залишить — крижані піраміди трупів підкорених народів: українців, литовців, естонців, латвійців, трохи в’язнів інших національностей…

— За рік вимирав ешелон в’язнів, — мовить Юрків, — і щороку натомість привозили новий. Працювали по дванадцять годин на добу. Якщо врахувати перерви на їду, виведення до праці і назад, то це займало годин до п’ятнадцяти. І на роботі так стомлювалися й виснажувалися, що весь час інший ішов на сон. Якогось ідейного життя практично не було. Спілкування зводилося до уривчастих розмов на роботі, в час їди, по дорозі та коротких реплік у бараках. І думки були спрямовані не на Москву — її проклинати не було часу, а на безупинні проблеми виживання.

— Як вам удалося вижити?

— Я приїхав у зону юнаком. Таких називали “малолітками”. Старші повстанці ставилися до таких, як я, мов до своїх власних синів: любили і старалися оберігати.

Коли прибув наш ешелон, нас розтасували, визначили для мене барак, і я мав знайти собі місце на нарах. Один старший чоловік підійшов і каже: “Ось тут, синку, ляжеш”. І звернувся до якихось людей, що стояли поруч: “Сидоров, візьміть його, хай ляже між тобою і Середніним.”

Слова ці звучали не стільки проханням, скільки наказом, проте Сидоров і той другий не заперечили, а лише кивнули на знак згоди.

— А, може, — кажу до нього, — десь в іншому місці розташуюся.

— Ляжеш тут, синку, — мовив тихо.

— Може б, між своїми? — пошепки питаю.

— Ні, ні, будеш тут. Клади свою торбинку он туди, в голови. І поглядом запропонував мені йти за ним. Вийшли з барака, він і каже: