З часів неволі. Сосновка-7

— Ти знаєш цю людину? Я чув, що він з Кубані. Нібито сидить за український націоналізм?

— Я його знаю. Ходім до нього. Познайомлю.

— Пане Петре, дозвольте представити вам мого друга? Це — Лук’яненко Левко.

Кремезний чоловік середнього зросту встав з колоди, простягнув руку до мене й каже: “Петриченко Петро.”

— Ви справді з Кубані? — питаю.

— Так, справді. А що?

— А правда, що ви були в УПА?

— Правда. А що?

— Та трохи дивно — Кубань так далеко від Західної України.

— А втім і на Кубані живуть українці.

— Кубань — це Україна чи не Україна, а що там живуть не тільки українці, це вже інше питання.

— Пане Петре, скільки ви вже сидите?

— Чотирнадцять. А що?

— Коли б чотирнадцять років тому ви точно знали, що сидітимете 15 років, ви наклали б на себе руки чи ні?

— Далебі, наклав би. Не варто було так довго страждати задля отого короткого непевного майбутнього, яке я ще матиму. А крім того, не варто було 15 років працювати на своїх катів та на імперію, що гнітить Україну. Не варто було!

— Той факт, що совітська імперія має політв’язнів, це з нашої демократично-самостійницької позиції плюс чи мінус? Я думаю, що це плюс, бо це свідчить про те, що не все населення змирилося з диктатурою. Уявімо собі, що всі політв’язні покінчили самогубством і такої категорії в’язнів уже немає. Та в такому разі комуністичне керівництво справді мало б підставу (формальну, звісна річ) заявити на весь світ, що в Союзі справді настала повна ідейна єдність. Та вже хоч би для того, щоб не дати комуністам такої підстави, ми повинні жити і фактом свого життя спростувати їхню брехню.

— Ну, по-перше, — каже Петриченко, — неможливо, щоб усі політв’язні наклали на себе руки. Та й нерозумно було б це робити тим, у кого термін ув’язнення коротший і сам він молодший. По-друге, я не думаю, що західні держави беруть близько до серця наші страждання. І їм наплювати чи тут хтось покінчив самогубством, чи не покінчив і терпить.

— О ні, комуністичному керівництву дуже хочеться справлять про себе добре враження, бо від цього ж залежать успіхи в поширенні своєї влади на інші країни світу. Тому протест має сенс, якщо про нього стає відомо західному демократичному світові.

— Юрку, ти переніс питання в площину міжнародної політики. Пан Петриченко, як я його зрозумів, мав на увазі суто індивідуальний підхід. Врешті кожен є господар власного життя. Кожен один — це окрема індивідуальність, яка хоч і стоїть у багатьох горизонтальних зв’язках із родичами й друзями, але перед могилою, тобто в момент найважливіший, вирішальним виявляється зв’язок вертикальний: дух пращурів, тобто заповіти духовних отців нації, власний дух, тобто як розуміє людина своє призначення на землі і Господь Бог як верховний суддя над совістю кожного з нас. З такої точки зору людину не вельми стримують на землі родичі й друзі. І коли сама вона не хоче змиритися з безконечним рабством, то я не думаю, що вона варта осуду.

— Шановні молоді люди, — мовив Петриченко, — ви говорите вельми складно, а в дійсности все просто: людина не знає майбутнього. Це їй не дано знати. Вона не знає чи доведеться їй сидіти 15 років чи не доведеться. І ця надія її дурить і 15 років, і більше. В неволі тяжко зневіритися й переступити рубіж. Не тут, у цій колючій клітці, рубіж для перемоги в собі сильного над слабким, а там в Україні в повстанській війні з окупантом. Там, де всі прийняли просту і зрозумілу формулу: “Краще згину, аніж потраплю живий до рук окупантів!”

— Те, що ви кажете, можна висловити інакше: особисто значно важче зважитися на самогубство, ніж гуртом у бою. Це абсолютна істина. Проте нас цікавить самогубство саме як індивідуальна психологічна проблема. Ви відповіли на неї так: не варто мучитися 15 років, проте віра не дає повірити, що їх всі доведеться сидіти. У вашому випадку віра дурила. Звідси завдання: як подолати оманливу віру? Ясно як: логікою. Необхідно логічно проаналізувати внутрішні і зовнішні обставини в Союзі і прийти до однозначного логічного висновку.

— Це неможливо! — вигукнув Литвин. — Чинників, що діють у Союзі і в світі щодо Союзу так багато, що їх не можна охопити і тому неможливо прийти до єдиного логічного висновку.

— Тобто, — кажу, — розумом не можна подолати віру. А це означає, що джерело психічної сили, що піднімає людську руку на себе, не в голові, а в душі: прислухалася людина до своєї душі, до неба і відчула, що має піти з життя в інший світ. У такім разі це вже акт не волі, а акт долі. Як казав Шевченко:

Така її доля, о Боже мій милий …

І подумав про себе: чим накладати на себе руки, то краще спробувати тікати! Так, тікати звідси на волю! Тікати!

Розповідь Володимира Юрківа

1. Атентат — убивство міліціонера