З часів неволі. Сосновка-7

— Хлопці, — кажу я до них, — я не бачу можливостей для втечі. Ви довше сидите в зоні, то, може, зрозуміли, як можна подолати огорожу, а я поки що не бачу. Розкажіть.

— Левку, ви готові на рішучий крок? — питає Кочубей.

— Готовий, — якщо побачу, що є бодай невеликі шанси втекти, а лізти просто під автомат нерозумно.

— Ми з Павлом обдумали план і розкажемо тобі, проте тільки після того, як ти даєш слово, що без нашої спільної згоди не скажеш жодного слова будь-кому в світі.

— Даю слово, що без вашої спільної згоди я нікому не скажу про планування і підготовку втечі. Отже, дайте відповідь на три питання: 1) Що робити на волі? 2) Де жити (базуватися)? 3) Як подолати загорожу й вибратися з Мордовії?

— Я впевнений, що можна дуже навіть стримати антиукраїнську діяльність терором, — каже Андросюк. — Тепер усі ці секретарі райкомів, обкомів відкрито виступають проти нашої мови, культури, проти святкувань Різдва, Великодня, Зелених свят. В українських святах та історичних місцях ставлять пам’ятники Леніну, Сталіну та іншим катам, чим оскверняють нашу українську національну душу. Їм навіть у голову не приходить, що за ці злочини супроти української нації належить відповідати. І коли б ми шльопнули якогось секретаря обкому партії після його чергової антиукраїнської акції і про це повідомили громадськість листівками, то це б відразу їх всіх насторожило, і кожен із них задумався б, чи варто ризикувати життям. Може, подумав би, краще не проводити антиукраїнської акції і не ризикувати? Терор — це велике діло, бо смерть — найсильніший аргумент. І це не важко зробити, коли підходити розсудливо і добре підготуватися. Із обкомівських владоможців охороняють помешкання тільки першого секретаря. Квартири другого й третього секретарів обкомів КПУ і секретарів райкомів КПУ не охороняють. Довідатися, де вони живуть, неважко. Не важко встановити вулиці, якими той чи той їздить до праці і з праці додому. Підготовка атентата впродовж місяця могла б забезпечити повний успіх виконання і непомітного зникнення з области і переїзд в іншу область. Якби ми зробили три атентати річно, це справило б на партбюрократію величезний вплив, а ми ж могли б робити їх значно більше, перебираючись з одного кінця України в інший.

— Знаєте, — каже Кочубей, — а може нам би вдалося наймати приміщення десь навпроти Ради Міністрів чи поруч з ЦК і відслідковувати весь штат, хто коли й куди приїжджає та від’їжджає і місце проживання великих “шишок”. Поступово можна б складати точні схеми — маршрути і тоді їх легко було б відстрілювати. Маю на увазі відстрілювати малокаліберним пістолетом, звук якого зовсім слабкий.

— Між іншим, — панове, — ви знаєте, що хоч у Совітському Союзі існує пашпортна система і всі дорослі громадяни теоретично стоять на постійному обліку в міліції через пашпортні столи, практично кожного року впродовж року від одного до двох мільйонів громадян перебувають поза контролем. Вони в одному місці виписалися, а в другому ще не прописалися, тобто велика кількість людей перебуває все-таки поза реальним контролем. Дехто виписавшись в одному місці місяцями не прописується в іншому місці. Це дає якусь надію на те, що нам можна було б загубитися між цим бродячим народом. Хоча цікаво, як ви бачите можливість проживання на волі на нелегальному становищі?

— Після нашої втечі, — мовив Андросюк, — об’являть всесоюзний розшук. Розішлють наші фотокартки на автомобільні й залізничні станції та в морські, річкові й аеропорти й міліція намагатиметься нас зловити. Це триватиме шість місяців. Після шести місяців пошуки послабшають. Думаю, що на шість місяців слід би залізти в лісову криївку й не висовувати звідти носа. Причому краще не на Україні, а десь в білоруських або брянських лісах, бо ж кагебісти обложать помешкання всіх наших близьких родичів і чатуватимуть на нас і вдень і ночі.

— На Україні всі ліси розбиті на ділянки і кожна передана під догляд певного лісника (гайового), — уточнив я. — У нас немає площі лісу, що була б у дикому стані і не під наглядом лісника. Тобто зовсім непросто знайти таку ділянку лісу, де можна було б копати, пиляти, стукати сокирою і зовсім непомітно збудувати сяку-таку землянку. Ви думаєте, що таке місце можна знайти в Білорусії чи у брянських лісах?

— Пане Левку, є дуже багато варіянтів, — переконує Андросюк. — Вирвавшись з Мордовії, ми можемо загалом податися на Схід, а не на Захід. Можемо поїхати в Архангельську чи Вологодську область. Там дикий край. Покинуті села, хутори. Там можна знайти покинуту хату і спокійнісінько жити в ній хоч десять років. З ближчого хутора, до якого може бути півсотня кілометрів, якщо хтось і побачить, то не спитає, звідки ти взявся, бо вони там, у тих нетрях, раді зустрінути живу людську душу. Можемо їхати в Казахстан до тих українських поселенців, яким не дозволяють повертатися в Україну. А після шести місяців можемо їхати до мого дядька в Горохівський район на Волині.

— За два тижні ми дядькові надокучимо і він делікатно сплавить нас у руки влади, — зауважив я.