З часів неволі. Сосновка-7

У магазині давно вже не було ні м’ясних, ні молочних харчів чи консервів. Зрідка завозили грудковий цукор і продавали по півкіло бригадирам, шнирям та тим в’язням, які перевиконували норми виробітку понад 110 відсотків. У їдальні зникли свіжі харчі, їжу варили із сушеної картоплі, сушених буряків, моркви й цибулі. У минулі роки в’язні позаводили собі в робочій зоні грядки й садили цибулю, редиску, огірки, помідори та ще якусь зелень, додавали до безвітамінної пісної їжі і тим підтримували свій організм. Тепер наглядачі вишукували у робочій зоні між бур’янів грядки й витоптували їх.

— Чим шкодять вам ці грядки? — питали наглядачів. — Чим для вас кращі бур’яни від культурних рослин? Чого ви такі вредні?

У відповідь звучало одне й те ж: “Не можна! Заборонено!” Заборонено — і баста!

“Старійшини” все частіше згадували минулі голодні роки, коли від голоду та з виснаження в’язні мерли, як мухи. Десь за парканом малої зони — у великій зоні, що називалася Союз РСР, говорили й писали про розквіт соціялістичної демократії, про відновлення після XX (хрущовського) з’їзду соціялістичної законности, про покращення життя, а тут насувався голод, і віяло холодом від думок про поступове повертання до жорстоких сталінських часів.

Гайки загвинчували офіцери, прапорщики, сержанти, їм підспівував дехто з в’язнів. Було видно дуже добре, хто виконує накази з обов’язку, хто намагається ухилятися й самому не гавкати на в’язнів, а хто намагається кусати найболючіше. Навіщо ви вислужуєтеся?

Причаєне кипіння в душах породжувало думки про помсту, про втечу, про страйк.

У квітні, либонь, за місяць до першого травня, поповзла чутка про амністію до великого пролетарського свята.

— Степане, — звернувся я до Кравчука, — як ти розумієш цю чутку?

— Її варто обмізкувати. Проте, май на увазі, що такі чутки повторюються щороку до 1 травня і до 7 листопаду вже багато років.

— Якщо так, то ти зовсім не віриш чи трохи віриш у можливість амністії?

— Трошки, зовсім трішечки вірю. А як ти гадаєш, амністія можлива? Ти недавно з волі і маєш свіже відчуття настроїв комуністичних бонз. Що воно тобі підказує?

— Я ще не обдумав чутку як слід. Погляньмо так: що змінилося в совітській дійсности за минулий рік? Що сталося незвичне, що примушувало б до амністії? Що зараз є таке, що штовхало б владу до амністії? Що екстраординарного може статися в найближчому майбутньому? На всі питання відповідаємо: нічого не сталося і нічого не станеться. Тобто перший травень буде звичайний у хронологічному ряді до першого і після першого травня. За таких обставин чутка про амністію не має логічного обґрунтування, а того схиляюсь до твого пояснення: адміністрація запустила чутку в зону для заспокоєння в’язнів та для того, щоб ми не завадили їм відсвяткувати їхнє свято.

До мене підходило багато старших і молодших в’язнів, хотіли послухати моє тлумачення чутки про амністію. Багато хто з них відходив розчарований — їм хотілося від мене, освіченого юриста, підтримки їхньої віри, а її не було. Одного разу до гурту, що мене оточував, підійшов Трохим Шинкарук, постояв трохи, послухав та й каже:

— Від цієї безбожної московської влади ви чекаєте ласки. Та не ласки треба чекати, а поборювати її. Москалі знають один аргумент — кулак, обух. Ото й треба на них гартувати обуха.

— Гучні слова! — хтось обізвався з гурту. — Скажи конкретно, що робити?

— Треба тут декому зламати роги, бо занадто вже знахабніли. Треба думати й про боротьбу на волі. Вивчали Декалог, давали клятву, а тут перетворилися на ягнят — де дух завзятої борні?!

Збройну варту здійснювали солдати МВС, що стояли з автоматами на вежах усіх чотирьох кутів прямокутної (чи квадратної) площі концтабору. Загорожа з колючого дроту відмежовувала житлову і робочу зони від вогневої смуги, яку за теплої пори року орали, і утримували голою, без жодної травиночки. Це на випадок втечі — щоб мішень-в’язень добре було видно і ніяка бадилина не заступала. За вогневою смугою стояв суцільний дерев’яний паркан метрів до п’яти заввишки, обладнаний колючим дротом. По той бік паркану повздовж нього проходив поміст, з якого кожна зміна наглядачів, заступаючи на чергування, перевіряла стан паркану, колючого дроту та сталевих дротяних сіток, що обрамлювали всю територію концтабору. Пробратися через цю багаторядну огорожу неможливо, і в’язні ламали собі голову над тим, як би ж її подолати.

Я познайомився з Кочубеєм і Андросюком. Обоє завзяті сміливі й рішучі козаки. Першим завів зі мною мову про втечу Павло Андросюк. Його аргументація була проста і зрозуміла: не варто сидіти за колючим дротом цілих п’ятнадцять років. Це вельми великий відтинок життя. Не варто нидіти, старіти й перетворюватися на старого й немічного діда в бездіяльному чеканні. За Україну необхідно боротися тепер, а не відкладати на потім.

Я подумав і відповів, що не проти і лише висловив сумнів щодо можливости самої втечі.

Наступного разу розмовляли втрьох, підключився ще й Кочубей.