З часів неволі. Сосновка-7

Стукачам самим було цікаво послухати відповідь, і вони забулися, що кричати наказано на початку, а не в кінці запитання. Отже, запитання прозвучало, і лектор явно хотів на нього відповісти. Це стукачі сприйняли як сигнал до мовчання. І лектор сказав: “Так, націоналізм. Всякі спроби розчленувати Союз є націоналізм.”

— Чи може совітська конституція проголошувати націоналізм? — поставив я чергове запитання.

— Не може! — відрубав лектор.

— Отже, — кажу я гучним голосом, — проголошене статтею 17 Конституції Союзу РСР право вільного виходу союзної республіки зі складу Союзу не є націоналізм і прагнення скористатися цим правом є не злочин, а нормальне використання свого права, тому засудження людей за прагнення вивести Україну зі складу СРСР на підставі Конституції суперечить Конституції і є незаконне, — ствердно закінчив я.

Поліцаї загули. Лектор стояв і нібито чекав нагоди, аби відповісти, насправді ж розгубився і не знав, що сказати. Він відчув пастку. Силогізм: не можна визнати, щоб совітська конституція дозволяла антисовітські дії. Конституція проголошує право виходу України з Союзу. Висновок: вихід України з Союзу не є антисовітська дія. Силогізм ясний, мов Божий день, але позаяк за ці дії судять, то конституція не є обов’язковий до виконання закон. Отже, він призначений для негрів, а не для нас. Для нас совітська влада має давнє правило безжально душити ворогів російської імперії і зберігати її єдність. Це теоретичний доказ того, що в Совітському Союзі існує не законність, а свавілля.

Більше ніхто з присутніх не виявив бажання про щось запитувати, офіційна зустріч закінчилася.

Назавтра зустрічає мене старий скромний, дуже порядний Петришин і каже:

— Пане Лук’яненко, навіщо ви ставили ті запитання? Ними ви підтвердили, що стоїте на націоналістичних позиціях, а за націоналізм же карають. Краще не демонструвати свою ворожість. Краще хай вони не знають, що робиться у вашій голові. Я сиджу вже чотирнадцять років. За цей час пересвідчився, що розумних і активних українців чекісти знищують. Вельми мало хто з них уцілів. Та й то із зовсім зіпсованим здоров’ям. Розумні, які тихо себе вели, більше вижили. Коли з’явиться історична нагода, вони знову встануть до лав борців. А ті, що померли, вже не встануть до боротьби. Ви розумна людина. Не лізьте на рожен. Збережіть себе для України. Подумайте над тим, що я сказав. І бувайте здорові.

Я не квапився з відповіддю. Думав, що відповісти в двох словах, це нічого не сказати. Пояснювати ґрунтовно — ніколи.

Петришин повільно пішов собі, мабуть розмірковуючи: врахую я його пораду чи зневажу і буду поводитись, наче нічого й не чув.

Чекіст Литвин

Того ж дня, повернувшись з роботи, я спостеріг, що із полички під верхнім ліжком, зникли всі три товсті зошити. Почав перекладати газети на тумбочці, припускаючи, що хтось із друзів був узяв та забув покласти на тумбочку. Шнир побачив, що я шукаю щось, підійшов і каже:

— Удень приходив черговий офіцер і забрав усі три зошити. Сказав, що це — за наказом начальника табору.

Наступного дня, щойно я повернувся з праці до барака, шнир, вловивши момент, коли біля мене нікого не було, — тихенько повідомив:

— Вас запрошують до штабу. Кабінет номер три. Йти треба зараз.

— Це хто, кагебіст?

— Так.

Я пішов. На душі неспокійно: “Ну, що він міг знайти в тих зошитах? А, може, яка худоба підслухала щось із моїх розмов з товаришами?”

Постукав у двері й ступив до кабінету, привітався з капітаном Литвином, який сидів за невеликим письмовим столом. Той відповів на привітання, втупився у мене і каже:

— Ось ви і показали своє націоналістичне вороже нутро: усі в’язні нормально вислухали лекції, а Лук’яненку мало. Він задає провокативні питання. Ви думаєте, що ми не знаємо, для чого ви їх задавали? Знаємо: ви задавали їх, щоб збуджувати антирадянські почуття, щоб навіювати в’язням антисовітський настрій! Фактично, ви провели сеанс антисовітської агітації.

— Що ви пускаєте пил в очі? — перервав я Литвина. — У моїх словах були питання, а не твердження. І по-друге, я не виходив за межі формулювань закону, конституції.

— Не вважайте нас за дурних. Ми добре вміємо відрізняти слова від того справжнього змісту, який прикривають слова. Зміст ваших речень є той, як його зрозуміли в’язні. Якщо мені напише один, другий в’язень, що ви висловили антисовітські думки, то такі люди і в суді скажуть те ж саме.

— Ви маєте на увазі ваших агентів?

— Після XX з’їзду КПРС, — каже Литвин, — агентури вже немає. Використання таємної агентури для слідкування за думками громадян суперечить демократичним засадам державного життя. Проте у нас достатньо радянських патріотів, які з турботи про зміцнення совітського ладу з власної ініціятиви нас правдиво інформують про вилазки антидержавних елементів. Не гнати ж від себе таких людей! Ці патріоти радо посвідчать у суді супроти кожного, хто хоче ослабити наш совітський лад.

— І багато у зоні таких патріотів? — уїдливо цікавлюся.

— Достатньо!

— Я чув, що на волі на кожних тридцять громадян випадає один сексот?