З часів неволі. Сосновка-7

Мирон: Я обороняв Україну від наступу совітських окупантів.

Суддя: Ви взяли зброю в руки проти нашої совітської влади. Чого ви стали на шлях зради?

Мирон: Я не став на шлях зради. Я не зрадив свій рідний край.

Суддя: Ви знаєте, що збройна боротьба супроти радянської влади є зрада батьківщини.

Мирон: Моя батьківщина — Україна. Я не пішов зі зброєю в Орловську чи Московську область, щоб воювати проти совітської влади. Я взяв зброю в руки, щоб захищати свою землю від тих, хто прийшов загарбати її і нав’язати Україні чужий лад.

Суддя: Я вас питаю: чи визнаєте ви свою впну?

Мирон: Винувата ваша совітська російська імперія, що загарбала Україну, а не Україна, яка чинила опір Москві. І не для того я брав зброю в руки, щоб тепер каятися і відмовлятися від святих ідеалів національної свободи.

Суддя: Ну, ми ще побачимо. Ще будете проситися. У нас є час, а ви працюватимете й далі отут у зоні.

Мирон: Не дочекаєтеся. Рабська праця мене не лякає, а за неволю не мене, а вас історія засудить!

Суддя: Не історія, а я вас зараз засуджу до продовження вашого перебування у зоні.

Мирон: Ви — безбожна і несправедлива влада. Ви можете ухвалювати тут свої свавільні вироки, але ви тільки земні судді. А над вами, як і наді мною, є ще Господній суд. Він бачить вашу неправду й лукавство і засудить вас, а не мене. І буде то вирок вічний, а не тимчасовий — як ваш.

Суддя: Можете тішити себе вигадкою про небесну справедливість, а ми Росію зміцнюємо тут, на землі і, між іншим, за допомогою ваших кочегарських рук.

Мирон: Піт із моїх українських рук лягає прокляттям на ваш грабіжницький народ.

Суддя: Та наплювати нам на ваші прокляття! Вони безсилі й марні.

Мирон: О, ні, на небі це вам зарахують! І ваш сатанізм вилазитиме боком вам!

Суддя, пошептавшись із двома засідателями, виголосив постанову: “Відмовити Миронові у зниженні терміну ув’язнення”.

Я зустрів Мирона наступного дня й кажу:

— Пане Йване, я гордий з того, що знайомий з вами — людиною, яка свободу нації ставить вище від особистої свободи!

— А ви, Левку, як би вчинили на моєму місці?

— Точнісінько так!

— Отож і добре, у цьому солідарність борців за волю України і вияв братерської єдности.

— Ваша самовідданість Україні і твердість духу, — підкреслюю я, — опора для нас, наступного покоління націоналістів. Від вас і таких, як ви, і в зоні на душі стає тепло-тепло.

— Ми, тобто Україна з нами, переможе імперію і стане незалежною. І не має історичного значення чи це станеться через десять чи через двадцять чи через тридцять років і чи ми доживемо до того — однаково переможе.

— Я в це так само твердо вірю, як вірю в прихід дня після ночі.

Що таке націоналізм?

Із столиці Мордовської Автономної Республіки міста Саранська приїхали два лектори для проведення політико-виховної зустрічі з в’язнями. Вони нібито з обкому компартії, проте досвідчені в’язні допускали, що один з них з політуправління КДБ. На дошці об’яв вивісили оголошення із запрошенням послухати лекцію на тему “Буржуазний націоналізм — ворог трудящих”. Лекція мала відбутися в неділю ввечері. По обіді зібрався гурт в’язнів: Степан Кравчук, Ігор Кічак, Павло Кулик, Павло Андросюк, Ростислав Доценко, Ярослав Кобилецький, Богдан Христинич, Трохим Шинкарук, Степан Вірун і я. Хтось запропонував ігнорувати лекцію.

— Чого? — питаю.

— Того, — каже Кічак, — що це черговий захід чекістів. Сидячи в Саранську у м’яких кріслах, вони вирішили зробити вилазку в Сосновку, щоб виявити активніших.

— Але ж треба б притиснути цих комуністичних теоретиків добрими питаннями, — кажу я.

— Їхнє завдання, — каже Христинич, — не просвітити нас, а подивитися, хто як буде реагувати. По всьому залу розсядуться стукачі, і потім настрочать десятки доносів.

— Я думаю, що стукачам наказали закрикувати небажані питання, — висловив припущення Андросюк.

— Небажані питання чи небажаних в’язнів? — питаю.

— Швидше всього, що закрикуватимуть певних осіб.

— Якщо вони практикують закрикування, то це означає, що ідеологічний аспект у таких заходах не байдужий, що самій ідейній боротьбі чекісти надають вагомого значення. Це означає, що треба йти на лекцію і ставити питання. Я написав три письмових питання і кинув до скриньки. Якщо замовчать письмові, я повторю їх усно.

— Варто б нам розсістися також по всій залі, виявляти стукачів і їхні крики гасити своїми наказами замовкнути, — порадив Шинкарук.

— Навіщо йти на цей спектакль, який у ньому сенс? Адже ми їх не переконаємо і вони нас не переконають, — в один голос промовили Доценко і Кравчук.

— Слухайте, хіба ми боїмося, що після цієї лекції до справ кожного з нас покладуть ще по одному паперу на доказ нашого антирадянського настрою? — зауважив Кулик.

— Боятися їх нічого, але я проти допомагати їм збільшувати на себе досьє. Хай борються проти мене без моєї допомоги, — категорично заявив Христинич.

— Та чого ж ми будемо мовчати? Потрібно викривати їхню антизаконну практику, — сказав Вірун.

— Треба йти на лекцію хоч би для того, щоб подивитися, хто підтримуватиме лекторів, — порадив Кобилецький.