З часів неволі. Сосновка-7

Далі Іван Мирон розповів про себе. Він скінчив десятирічку і працював учителем у Ясині. Восени 1950 року прийшла повістка йти до армії. Тоді він зустрівся одної ночі зі своїм учителем Мигай-линюком і сказав, що хоче йти до них у повстанці. Він розповів про тяжке становище: вже були і вбиті, і з харчами важко, бо хоч люди щиро допомагали, але й самі були бідні. Оперативні групи шастали всюди, тож він радив Іванові подумати і, може, не йти до них. Проте хлопець вже все обдумав і в серці своєму пообіцяв служити своєму народові, а не окупантам. Одна тільки гадка, що в армії він мусив би складати присягу ворогам свого народу, викликала огиду — так він його переконав, що в нього іншої дороги немає. Наступної ночі вони зустрілися знову і Мигайлинюк приніс Іванові карабіна. Ця зустріч була останньою. Повстанці пішли зимувати в безпечніше місце, а Іван залишився в селі. Одного разу в селі з’явилися зв’язківці з Проводу ОУН для зв’язку з їхніми повстанцями. Позаяк повстанці зимували невідомо де, то зустрічі з ними могли відбутися тільки весною, як зійде сніг. І тому зв’язкові перебували в людей до весни. А що необхідно було ходити на зустрічі з іншими, то старші в селі, що знали ці таємниці, сказали і про Івана і познайомили його з цими людьми. Виявилося, що потрібно якось добиратися через полонини до Ясиня, дарма що в зимових умовах тяжко. Треба було звідти приносити всячину (друкарський папір, радіолампи, записки тощо). І так до весни. Весною Іван останній раз пішов через гори в Ясиню і перевів звідти шість чоловік, а в селі майже постійно перебували ще два чоловіки і одна жінка. Вони зустрілися і вирішили йти на якусь акцію. Пішли з Росішки через гори. Передні пішли швидше, вони вдвох лишилися позаду. Вийшли на галявину над дорогою і там розташувалися на відпочинок. Іван ліг поміж ними — посередині. Побачивши, що дехто з них палить, приховуючи, як зазвичай, вогонь. Він і собі припалив, лежачи вниз лицем та ховаючи світло цигарки. Несподівано на нього напали, скрутили за спиною руки, зв’язали мотузкою і почали допитувати. Потім вони пішли дорогою. Івана вів один із них, тримаючи за праву руку. Коли це раптом — ракети, стрілянина, крики, гавкіт собак. Той, що вів Івана, втік. Іван спіткнувся об його ногу і впав униз лицем. Стрілянина тривала. Іван не встиг підвестися, як його вхопили чекісти, дивуючись, що він зв’язаний. Передній із так званих повстанців лежав, наче убитий, на дорозі, його провели попри того.

Отак “артистично” Івана Мирона здали чекістам. Потім посадили до вантажного авта, і на ранок він уже був в Ужгородській камері попереднього ув’язнення. На допиті впізнав одного з тих, які його сюди везли: підполковник МВД, начальник слідчого відділу; другий — капітан оперативної групи прикордонників. Він приходив пізніше на слідство, щоб побачити, кого ж вів за руку вночі. І похвалився: “Ми за тебе отримали 5 тисяч рублів премії”.

Той самий підполковник намагався його завербувати. Він категорично відмовився.

Тим часом у Івановому селі події розвивалися далі. Коли з’явилися повстанці, так звані зв’язкові з Проводу ОУН, намагалися з ними зустрітися ніби з повним довір’ям, але той факт, що Івана не було, викликав сумнів. Учитель Мигалинюк запропонував, щоб прийшли на зустріч разом з ним.

Тоді його в тюрмі викликали і знову намагалися завербувати обіцянками та всілякими пропозиціями. Обіцяли навіть при бажанні влаштувати йому можливість жити у Криму. Іван і цього разу відмовився. Тоді підполковник Костогриз сказав: “Але запам’ятай — не повернешся з Сибіру!”

Коли переконалися, що повстанців не вдається заманити в пастку, тоді в селі самі вбили командира “стрибків” Мойсюка і використали це як зачіпку для масових арештів, трусів та допитів. З часом невинних людей повипускали, а їх вісімнадцять лишили в тюрмі й судили.

У ці роки не було смертної кари, і трибунал засудив до 25 років Івана Мирона. З ним — Василя і Андрія Скрипку, Олексу Павлюка, Івана Попадича та Івана Ткача. По десять років дістали Іван Мельничук, Слава Зумер, Микола Грищак. До восьми років засудили Марію Павлюк, Івана Томащука, Михайла Коперльоса та Параску Стефанович. Усіх спрямували до концтаборів ГУЛАГу будувати заводи, фабрики, шахти і зміцнювати імперію.

Мирон знову встав, узяв довгу сталеву кочергу, зірвав сплавлений шар вугільного шлаку з колошників і підкинув свіжого вугілля. Вогонь трохи пригас, густий сивий дим поплив живими пасмами крізь дірки поміж водяних труб до високого комину.

— Іване, вам важко сидіти в неволі? — перевів я мову в інше русло.

— Що значить “важко”? Не важко. Бо робота це звичайна. Її виконують і на волі. Їсти дають тричі на день. Звик, то ніби й вистачає.

— А як було 1953–1954 років?

— Тоді було тяжко. Їсти зовсім давали мало. Був ще молодий. Ріс. Треба було б більше їжі, а її нема. Проте я волів терпіти, аніж лазити по смітниках і вишукувати голівки від тюльки.

— Я чув, що в умовах тодішнього постійного голоду, українці поводилися гідно.