З часів неволі. Сосновка-7

— Так, з українців надзвичайно рідко хто лазив по смітниках. Терпіли. А із Західної Європи і з німців, і з бельгійців, і з італійців багато було таких, що порпалися по смітниках. Після тих покидьків вони діставали розлади шлунків, кишок і помирали. Українці воліли помирати навпростець, без смітників. Проте таких смертей було значно менше.

— Хто у вас лишився вдома?

— Удома лишилися батько, мати, брат.

— Ви сумуєте за ними? А вони як сприймають ваше ув’язнення?

— Я часто думаю про них. Особливо про батька. Я немовби перебуваю на одній біологічній радіохвилі з ним і мені здається, що коли йому добре, то й я відчуваю щось добре на душі, коли йому зле, і я відчуваю неспокій. Ні з мамою, ні з братом немає відчуття такого якогось зв’язку, а з батьком є. Він не засуджував, що я взяв у руки зброю супроти москалів. Він дуже любить свої гори, і я люблю. Це він навчив мене любити їх. І я прийняв на себе місію нас обох боронити наші гори від зайд. Чого вони, москалі, полізли до нас? Що вони загубили в нашому краї? Чого їм хочеться взяти чуже? Он мій батько, мій брат, мої побратими по справі брати Скрипки не хочуть брати чужого. У нас таке поняття, що твоє — це те, що ти своєю працею здобув або тобі передав батько чи брат щось своє законне у спадщину чи якось інакше. Мені не треба чуже. Чуже не приносить щастя, бо в нього не вклав свою душу. Річ — вона ж всотує дух живої людини. І коли ти взяв чужу річ силою, то й дух її буде відштовхувати тебе. Гріх зазіхати на чуже. А москалі лізуть на нашу землю — ні тобі християнського гріха не знають, ні тобі поняття справедливости не мають. Кожен народ захищає свою землю від загарбників. І я взявся її захищати. Я морально правий. Правий був у Росішці, тримаючи зброю в руках, правий був 1952 року на трибуналі, коли заперечував свою вину і звинувачував їх у порушенні міжнародного права, що надає кожній нації право на незалежне існування, і правий тепер, після десятьох років ув’язнення.

— Але ж зрідка знаходяться люди, які каються, що потрапили були під вплив українських буржуазних націоналістів, що тепер вони, мовляв, уже прозріли і побачили, що радянська влада насправді добра і того засуджують свою минулу антирадянську діяльність і просять їх вважати за добрих радянських громадян і звільнити від подальшої кари.

— Так, знаходяться люди слабкі, в яких не вистачає духу нести свій хрест, і вони шукають способів, як би скинути його із себе.

— Питання стоїть так: ті, що каються, вони справді змінили своє розуміння взаємин України та її окупантів і почали вважати теперішній колоніяльний стан України за благо для України і, таким чином, свою боротьбу за незалежність України стали вважати за помилкову, чи їхнє розуміння боротьби за самостійність залишилося попереднім і тільки під впливом інших мотивів вони стали засуджувати свою участь у національно-визвольній боротьбі?

— По суті я на це питання вже відповів: у людини не вистачає духу нести свій хрест. Вона виявляється слабка. Її любов до рідного краю не така глибока, як любов до самої себе. І тоді після якогось десятка років їй раптом приходить думка, що Україна, Росія, світ, політика — це щось вічне, а її життя — лишень кілька десятків років. Шкода їх змарнувати, то ж чи варто згинути в таборах за ніщо? Людина кілька разів висловила сумнів ближньому. Він не сприйняв, ба навіть насторожився, і вона почала ховати сумнів у власній душі. А сумнів тим часом розростається. Таємниця від товаришів перетворюється в головне духовне завдання — пошуки аргументів на обґрунтування майбутнього покаяння, яке є не що інше як пошуки аргументів на виправдання, на заспокоєння совісти. Душа відчуває її докори. Вони важкі. Такі важкі, що їх нездужаєш витримати. І того людина, аби заспокоїти совість, гарячково шукає собі виправдання. Зрештою, боротьба між обов’язком повстанця залишатися вірним жовто-блакитному прапорові і бажанням задовольнити своє маленьке людське існування завершується перемогою другого, і тоді він відважується написати покаянну заяву. Писати саму заяву важко. Так йому допомагає чекіст — він її пише, а людина лише підписує. Але вона далебі знає, що підписує.

— А ви, Йване, ніколи не шкодували, що там, далеко-далеко звідси в горах стали на небезпечний шлях боротьби?

— Не шкодував. Ніколи! Проте завжди шкодував і тепер шкодую, що отак якось несподівано потрапив у московський полон, причім так, що й застрілитися не було змоги.

— Ну, стрілитися не варто було, бо ж смертної кари тоді не було і таким чином смерть не загрожувала.

— Я в уяві своїй ніколи не допускав жодного компромісу. І хоча стояв ногами на своїй маленькій росішківській землі і не хотів її віддати московським хижакам, проте розумів, що війна йде не між нашою групою і районним совітським військовим гарнізоном, а між великою Україною і ще більшою російською імперією. А в цій війні компроміс — це наша загибель, і тому він абсолютно неприйнятний. І загалом я ніколи не намагався перехитрити свою долю: коли вже так пішло моє життя, то хай іде до кінця.