З часів неволі. Сосновка-7

Перша спроба заарештувати вчителя Івана Мигалинюка не вдалася. Чекісти довго слідкували й готувалися, щоб його схопити несподівано, але коли вдосвіта прийшли заарештувати, йому вдалося втекти. Почали допитувати вчителів, і тоді пішли за ним на нелегальне становище директор Росіщанської семирічної школи Андрій Грицак, учитель Андрій Скрипка, студент Ужгородського університету Василь Скрипка (рідні брати), учителька Олена Капирльос із братом, далі старі учасники “Карпатської Січі”, Тафійчук (з Росішки), Михайло Молдован (з Великого Бичкова), Шведюк (з Ясині). Згодом приєдналися з Росішки Іван Оленчук і Василь Грицак. Потім — Тафій з села Верхнє Водяне, якого Мигалинюк знав ще з часів Карпатської України як свідомого і активного учасника “Карпатської Січі”. Він виявився зрадником. Після викриття ми його засудили до страти і стратили. Коли їхню групу судив військовий трибунал, то в документах про нього згадували як про “негласного сотрудника МГБ”. Василь і Андрій Скрипки були на повстанському слідстві і суді Тафія, але як наймолодші не були ні слідчими, ні суддями, ані виконавцями вироку (жереб виконати вирок випав на інших).

Пізньої осени 1949 року потрапили в засідку і були вбиті (в Косівській Поляні):

1. Андрій Грицак, член ОУН з учительської семінарії, учасник боїв з мадярами за Карпатську Україну (Пізніше сидів за це в мадярському концтаборі “Ковнер”).

2. Михайло Молдован, січовик з Великого Бичкова.

3. Михайло Шведюк, просвітянин, комендант “Карпатської Січі” в Ясині.

1950–1953 роках загинули:

4. Іван Оленчук, селянин з Росішки, потрапив у засідку коло Косівської Поляни і був убитий.

5. Іван Ігнатюк убитий коло своєї хати в селі Росішці. При цьому карателі посварилися: виявилося, що в Ігнатюка не було зброї, тому вбивця отримав свої 3000 рублів, а іншим не дали, а коли б зловили живим зі зброєю, то премію дали б усім.

6. Павлюк з Великого Бичкова.

7. Брат Олени Копирльос згинув десь у полонинах Оприша-Полтин.

8. Восени 1952 року Мигалинюк і Олена Копирльос були захоплені вночі в хаті її сестри. Начальник першим заскочив до кімнати. Вчителька присіла, вистрелила з пістолета і вбила його, самі кинулися тікати, її поранили. Вона забігла на подвір’я одного господаря і попросила порятунку. Господар взяв на плечі і відніс в піддорожну трубу. Скоро прибігли прикордонники з собаками. Собаки взяли слід до подвір’я, а далі — ні. Із труби вона вночі перебралася до урочища Ділок біля Дуброви. Слабнучи від поранення, все ж застрілилася, щоб не потрапити живою до рук ворогів. Щодо Ми-гайлпнюка, то можна припускати три варіянти: перший — потрапив до рук чекістів у стані наркозу у тій-таки хаті; другий — тікав вулицями і його пораненого наздогнали вівчарки прикордонників і взяли живим; третій — тоді щасливо втік, а в другій половині 50-х років легалізувався, тобто вийшов з повинною. А вже на початку 60-х років у Мордовії в Сосновці на сьомому табірному пункті була поширена покаянна заява за підписом Івана Мигалинюка і Лесі Хімчук під назвою “Цього не можна замовчати.”

— Я її сам читав, ту заяву, — задумливо промовив оповідач.

— А хтось бачив живим Мигалинюка?

— Не знаю. Не чув таких.

— А не могли чекісти вбити Мигалинюка і від його імени поширювати покаянну заяву?

— Могли. Бозна, якою є правда.