З часів неволі. Сосновка-7

— Ця держава, якщо вона хоче бути бодай трохи правовою державою, має карати за дії, а не за спосіб мислення, і тоді мої взаємини з нею в нормі: я поводжуся чемно і працюю на заводі. До мене не повинно бути претензій.

— Нам не байдуже, що ви думаєте. І доки ви не відмовитеся від націоналістичних думок, доти сидітимете у колонії під вартою.

— Ні одна імперія не існувала вічно.

— Совітський Союз існуватиме вічно.

— Побачимо!

— Побачимо.

— Підпишіть характеристику. Чи боїтеся підписати?

— Чого б це я боявся? Підпишу. Вона мене не лякає і в майбутньому не збираюся від неї відмовлятися чи її підправляти. Взяв його ручку й написав, що з характеристикою ознайомився. У такій фразі немає схвалення її змісту, як немає й заперечення.

— Можете йти. І знайте: якщо ви будете поширювати свої націоналістичні думки серед в’язнів, ви заслужите собі інше місце ув’язнення.

Я встав зі стільця й вийшов. Цікаво, подумав, він позбавить побачення чи ні? А як з пакунком? Може позбавити. А може, не слід було з ним балакати? Спитав би, що він хоче, вислухав та й вийшов мовчки. А, дрібниці. Не слід загалом перейматися змістом цієї розмови. А з іншого боку, кортить же сказати цій владі пару правдивих слів. Хай чують! І хай знають!

“Я не став на шлях зради…” (Іван Мирон)

У тому ж будинкові, де була електростанція, поруч з її паровими котлами за мурованим простінком стояли два паровозних котли для обігріву деревообробного комбінату. У цій котельні працював кочегаром Іван Мирон. Він був трохи молодший за мене, мав ріст вищий за середній, був статний із світло-русим волоссям. Я не раз підходив до нього в час роботи і ми обмінювалися короткими зауваженнями про різні політичні й табірні новини. Якось я підходжу до нього й дивлюся собі, як він працює. Він, не спостерігши мене, закінчив підкидати вугілля до топки, прихилив лопату збоку до котла, причинив дверцята наполовину, сів на маленького ослінчика і задивився на огонь. Вогонь червоними язиками палахкотів поміж чорних грудок вугілля. Не відриваючи очей і не кліпаючи, він дивився й дивився, як чорні плями поступово меншають і меншають, язики червоного вогню втрачають свої краї і зливаються в один широкий полум’яний потік. Вогонь із червоного переходить у білий, і його яскрава білість починає набувати блакитного відблиску. Гуде. Підіймається все вище. Чорні чавунні секції котла біліють розпеченою ржею і сажею. А він, не моргаючи, вдивлявся і вдивлявся в глибину вогненної стихії. Я тихенько підійшов ближче. Він не бачив мене.

Про що думає цей закарпатець? Либонь, отак колись на своїй Рахівщпні сидів коло вогню, дивився невідривно у його глибину, мов зачарований, і все думав над вічною загадкою: що в ньому, в цьому явищі? Де береться сила перетворювати холодні тверді ломаки у вогонь? Чого він лине в небо і там зникає, залишаючи на землі лишень малесенькі рештки від себе — жменьку попелу? Я кашлянув. Іван відірвав очі від топки і глянув у мій бік. Його очі світилися не цим вогнем, а далекою думою про інше вогнище, про інше паливо, про інші умови…

— Здорові були, Йване! — привітався я.

Він встав з ослінчика і простягнув мені руку:

— Добрий день, пане Левку!

— Про що ви думали про гори, ялини і свою хату?

— Так, згадуються Карпати, батьківська хата, околиці, батько, мати — все таке своє, до болю рідне й дороге!

— Іване, розкажіть мені про свою справу. Я знаю вже кількох осіб із Закарпаття. Щось потроху розповідали про боротьбу у ваших горах, а мені хочеться знати більше. Це не зашкодить роботі, а я маю вільну годину, — попросив я.