З часів неволі. Сосновка-7

— Якщо нічого не робити, то ніколи не попадешся. Тому я дивлюся інакше: кожному із нас відведено певна кількість років активного життя, ну, наприклад, тридцять років (після перших підготовчих тридцяти). За ці 30 років треба виховати якнайбільше прихильників самостійности. За 1958–1961 роки я знайшов шість осіб. 1961 року нас заарештували. Сімох судили. 18 потрапило до списку для подальшої оперативної розробки. Ясна річ, я зовсім незадоволений наслідками своєї діяльности. І все-таки чи ваш шлях ефективніший?

— Я діяв сам. Поширював готову літературу й сам виготовляв листівки.

— Готова література — це що: товсті книжки? Скільком же людям ви могли дати?! Брошурки — їх давно ОУН перестала була друкувати. Листівки — як їх друкувати? У друкарні? Так усі друкарні під контролем і наглядом КДБ. Листівки від руки — так скільки їх напишеш?! Та й відбитки пальців, хімічний аналіз паперу й чорнила та почерк виводять чекістів на слід, і, як правило, досить швидко. Я не заперечую хосену цієї праці, проте сама листівка зовсім мало кого спонукає до боротьби. Живим словом можна її значно швидше штовхнути до практичної дії.

— Від членства в юначій мережі 1944 року і зв’язків з УПА 1945–1946 років до арешту 1959 року минуло близько півтора десятка років, а ви 1958 року приїхали в Галичину, а 1961 року вас уже заарештували й судили.

— За ці два з половиною роки до організації прилучено 25 осіб. Я мріяв про розширення діяльности. Бачив перспективу росту організації і відчував збільшення масштабів як потребу власної душі. Ми провалилися через грубу помилку одного з наших членів. Коли б він цю помилку не допустив, ми б могли проіснувати ще років з два і зрости до ста членів.

— А потім?— запитав Андрушко.

— А потім провал. Інакше й бути не могло. Адже мова йде про роботу з людьми, про намагання міняти їхню комуністичну свідомість на патріотичну. Можна таємно від влади хоч сто років точити вдома шаблю, але агітувати людей за самостійність у просякнутому антиукраїнськими окупаційними силами суспільстві довго не можна. Сама природа агітації публічна, що й виключає можливість її тривалого продовження.

— Я почуваю себе краще, коли знаю, що ймовірність арешту залежить від мене самого. Обдурив чекістів — моя заслуга, провалився — моя помилка. А в організації доля кожного залежить від поведінки багатьох, через це чекаєш арешту не після своєї акції, а постійно, бо не знаєш, хто, де й коли міг зробити помилку, а то й просто здрейфити і здати.

— З огляду на міркування самозбереження ви, ясна річ, маєте рацію, але долю нації так змінити не можна. Національно-визвольний рух кожної поневоленої нації мав різні форми, й роботу індивідуальних борців теж, але він завжди — коли тільки йому вдавалося перемагати — розвивався від малих груп до більших, до партій, до збройних загонів і цілих армій.

— І тоді один ішов до регулярної армії, щоб влитися в лаву, а інший ішов до розвідки, щоб самому виконувати завдання. Думаю, що ці особи приносили більше користи нації, аніж ті, що йшли до військової лави.

— Так — порівняно зі стрільцем військової лави. Ні — порівняно з організаторами та командирами армії. Отже, все залежить від позиції, з якої дивитися на справу.

— Як казали німці: кожному своє. Так гітлерівці писали над брамами до крематорців, щоб жертви заспокоювали свої душі цим філософським виразом, переступаючи поріг до смерти. А знаєте, пане Левку, я вигадав десятки способів розвішування і розклеювання листівок, прапорів.

— Коли, до арешту чи тепер у таборі?

— У таборі.

— Добре. Це означає, що ви готуєтеся до боротьби, а не до обивательського пристосовництва. А про методи розвішування жовто-блакитних прапорів та поширення листівок, то побалакаймо наступного разу. Бачу, що ви щирий українець.

— Радий був ближче познайомитися з вами.

Я пішов до місця своєї праці в слюсарню. Старшим у ній був Микола Слюсарчук, мій новий знайомий.

“Таку бурду не їстиме й собака!”

Тим часом з харчами ставало все гірше. Скасували буфета й крамничку, де продавалися молочні й м’ясні харчі. Поступово і головну крамницю оголюють: зникає цукор, консерви і все їстівне, окрім хліба. На полицях залишилися зубні щітки з порошками, труси та носові хусточки. Коли харчування обмежилося їдальнею, люди вишикувалися в чергу за паляницею чорного хліба — його привозили недостатньо і з кожним разом — кисліший. Став відчуватися брак їжі.

Та і якість страви поступово погіршувалися: капуста стала кислюща, горох і вермішель з’являлися раз на місяць. Настало одноманітне повторення супів і каш з пшона, ячмінних круп та січки (дрібні крупи з ячменю). Потім додали вівсяні крупи. Овес ще не навчилися були очищати, і кожна друга крупинка була з лушпиною. Під весну свіжі цибулю, буряки й моркву почали замінювати сушеними. В’язні помітно схудли. Верхній цивільний одяг заборонили.