З часів неволі. Сосновка-7

Поступово вона перетворилася на затятого ворога нашого національно-визвольного руху і до 1947 чи 1948 року накоїла багато лиха. Цей вишкіл убив у ній совість, і вона свою розвідувально-шпигунську ролю грала весело і хвацько. Її сполучили з учителькою з сусіднього села, що для боротьби з нашим рухом пройшла вишкіл у спеціяльній школі під Ленінградом. Удвох вони продали чекістам і спричинили смерть кільканадцяти повстанців. Легенда, яку вона розповіла слідчим повстанської служби безпеки про тортури і вимушеність служби на чекістів, може бути просто вигадкою. Хоч, ясна річ, може бути й правдою. А втім була одна цікава річ: казали, що вона зрідка напивалася в дим, замикалася в хаті і не виходила на люди по цілих два дні. Яка причина — ніхто не здогадувався. Тож коли зв’язки цих двох учительок з КДБ були встановлені достеменно, коли їхня вина в провалах кількох операцій і загибелі кільканадцяти повстанців була доведена, тоді за рішенням крайової СБ Микола Слюсарчук і знищив їх.

— А друга вчителька звідки була родом? — цікавлюся.

— Не знаю. Відомо, що вона прислана звідкись, а не місцева. — відповів Андрушко. Може, загалом московка. Чекісти, бувало, набирали москалів з Ростовської, Білгородської та інших прилеглих до України областей і з них готували фахівців для боротьби з нашим рухом. Справа в тому, що в цих областях люди вимовляють букву “г” по-українському, уміють вимовляти — паляниця, кукурудза. Оце “ця”, диграфи дз, дж для справжнього москаля становлять нездоланну трудність. У прилеглих областях москалі уміють вимовляти ці звуки, що значно полегшує вивчення української мови.

Як ви, Левку, думаєте, Слюсарчук правильно зробив, що вбив їх?

— Звичайно, правильно! Він же виконував присуд.

— Придивітеся до нього: може він і тепер непогана людина.

— Добре. Придивлюся. І згодом побачу. Тут ще багато людей, яких я не знаю. А ви вже всіх знаєте?

— Всіх не знаю. І не прагну знати всіх. Тут є чимало поліцаїв, власівців, карних злочинців. Навіщо вони мені здалися! Я з ними не мав, не маю і не хочу мати жодних стосунків у майбутньому. А ось про вас хотів би знати трохи більше із ваших уст, а не тільки з переказів інших людей. Розкажіть мені, будь ласка, як так трапилося, що ви є східняк і раптом стали на націоналістичні позиції?

— А хіба на східній Україні не українці живуть?

— Українці. Проте в час війни вони пішли в німецьку поліцію, а не в УПА.

— Давайте для початку розрізнимо дві речі. Перше — це антисовітська орієнтація, і друге — куди пішли, — почав я. Ці східняки були рішучо проти більшовицької влади, бо вона репресувала їх самих, їхніх родичів чи близьких. Вони прагнули до помсти і хотіли знищити терористичну владу. Війна дала їм нагоду помститися за всі страждання. До них прийшли німці, і вони пішли до німців. Якби прийшла УПА, вони пішли б в УПА. УПА не прийшла, і вони опинилися з німцями. Ви вже приглянулися до цих поліцаїв. Це люди невисокої освіти і не сильного інтелекту. Усі вони прості сільські дядьки. Це не ті люди, які самі виробляють ідеологію та політичні концепції. Вони українці етнічно, а не ідеологічно. І виробити програму боротьби за самостійність України вони не могли.

— Гаразд, вони пішли до німців, бо більше ні до кого було піти для помсти за кривду, але чого вони в концтаборі стали стукачами? Чого ми мусимо ховатися від них, цих українців, як від ворогів? — Не розумів Андрушко.

— Якби їх вела велика ідея, вони б не зламалися. Їх вело почуття помсти. Воно спрямоване в минуле, а не в майбутнє. Минуле закінчилося, разом пропала й надія на помсту. Суб’єктивно мусили або сказати собі, що вже достатньо поквиталися з більшовиками, або що подальша помста неможлива і тому довелося від думки про неї відмовитися.

— Пане Левку, вони ж не просто засудили свою службу в поліції. Вони погодилися працювати на ЧК. Саме підслухування і донесення владі суперечить народній моралі: порядна людина ніколи не підслухує і не доносить владі. Споконвіків українці вважали це за крайню підлість і людей таких мали за гидких слимаків, вартих того, щоб їх просто чавити на дорозі.

— Згідний. Так мало б бути. Це — вимога. Але позаяк вона не пояснює, то мусило знайти пояснення їхній поведінці. Воно просте: проти них слідство вели за статтею про зраду батьківщини. Стаття передбачає страту. Зі страху перед смертю вони й дали згоду на співпрацю з КДБ. Сподівалися таким чином пом’якшити собі кару. Проте ви ж бачите, що якась частина поліцаїв-українців веде себе досить порядно: вони намагаються нас не чути і не підходять близько, коли припускають, що між нами розмова, що є цікава для чекістів. Між іншим, ви вірите в Бога?

— Ні, я атеїст. Я це не рекламую і не стараюся когось відвертати від християнства, але коли мушу відповісти на пряме питання, то така моя чесна відповідь. А чого ви це питаєте?