З часів неволі. Сосновка-7

— Левку, ви малюєте труднощі як песиміст. Ви хочете все передбачити і йти до перемоги з математично розрахованим наперед кожним кроком. Я вірю в велику силу ентузіязму й волі до перемоги. Воля як прояв екзистенції ламає математичні розрахунки, так званий здоровий глузд і перемагає. Ця екзистенціяльна воля штовхала французів на боротьбу проти потужної німецької військової машини, ця воля штовхнула тисячі й тисячі українців на боротьбу супроти потужної російської комуністичної імперії, ця воля штовхнула вас до боротьби. Коли б француз окупованої німцями Франції, коли б українець окупованої москалями України керувалися здоровим глуздом, вони б не повстали, бо об’єктивно вони не мали жодних шансів на перемогу. А хіба ви, починаючи боротьбу, розраховували на перемогу? Звичайно, ні… Отже, не сама перемога, а необхідність боротьби проти зла штовхає людей на боротьбу. І часом приводить їх до перемоги — як у випадку з французами.

— Загалом ця філософія правильна, проте атомний підводний човен — це зовсім інша справа. На ньому може знайтися одна особа цього екзистенціяльно-вольового типу, проте неймовірно, щоб там їх виявилося десяток. Одна ж неспроможна виконати той об’єм праці, який виконує велика залога. Я вірю в потужну силу великої людської волі, я не вірю в диво, — твердо сказав я.

— Якщо ми, нація, повіримо в свою силу, ми будемо сильні, якщо ми повіримо в перемогу, ми переможемо.

— Ви що тут ходите?! — закричав до нас старший лейтенант Сисоєв, який, обходячи робочу зону, нас запримітив. — Вам що, робити нічого? Я за вами слідкую. Ви вже цілу годину не працюєте! Хочете, щоб я склав акт про вашу бездіяльність у робочі години?

Не було настрою сперечатися з Сисоєвим, і ми розійшлися по своїх робочих місцях. На прощання Юрків кинув мені: “Нічого, друже, наступного разу обговоримо ще якусь дивацьку ідею!”

— Із кожної дивацької ідеї можна вилущити розумну думку, — відповів я, подаючи руку на прощання. Юрків простягнув свою назустріч. Ледь усміхнене обличчя, прямий відкритий і сміливий погляд та міцна рука випромінювали оптимізм, силу до боротьби та віру в перемогу України над імперією і його самого над жорстокими умовами ув’язнення.

Попрощавшись, ми пішли врізнобіч.

— Яка чудова людина! — думав я про нього. — Та якщо Україна має таких синів, то вона не сирота і не покинута вдова! Всотавши в себе войовничий дух старших бандерівців і загартувавши волю на крицю, він з гордістю йде в першому ряді борців супроти імперії і допомагає мені стати поруч. Тут, у зоні, велика школа патріотизму, а ти, друже, добрий навчитель у ній! І дякую Теребовлянщині і твоїй матері, що привела такого сина на Божий світ!

“Шпигунську ролю вчителька грала весело” (Володимир Андрушко)

Широка брама між житловою і робочою зонами була відчинена. Починалося виведення в’язнів із житлової зони на роботу. Як правило, це відбувалося так. Ліворуч стояв черговий старшина зі стосом карток з прізвищами в’язнів та вказівкою статті Кримінального кодексу, за якою засуджено, термін ув’язнення, його початок і кінець. Праворуч стояв другий наглядач і уважно спостерігав за в’язнями. Вони стояли побригадно. Старшина зачитував з картки прізвище в’язня, той називав статтю Кримінального кодексу, за якою засуджений, і термін ув’язнення. Якщо відповідь збігалася із записом на картці, старшина командував: “Проходьте!” В’язень під пильним оком другого наглядача відокремлювався від своєї бригади і переходив крізь браму із житлової зони до робочої. Перейшовши, як водилося, зупинявся, аби почекати свого колегу і йти далі разом, або йшов сам.

Доволі високий молодий і стрункий чоловік, перейшовши до робочої зони, зупинився на дерев’яному помості (трапі). Коли я пройшов варту і наблизився до нього, він простягнув руку до привітання й каже:

— Я — Андрушко Володимир.

— Дуже приємно. Я — Левко Лук’яненко.

— По суті ми вже знайомилися, але то було в чималому гурті і того навряд чи ви мене запам’ятали. Зона велика. Ви ще тут порівняно недавно. Кожного разу зустрічаєте нових людей. Тепер перед вами ніби калейдоскоп однакових сірих фігур. Треба рік-два, щоб перезнайомитися з усіма. А й те правда: навіщо знайомитися з усіма? Потрібно з тими, з ким треба.

— А з ким потрібно?

— З патріотами України, з націоналістами.

— Ви знаєте, яка різниця між українцями і євреями?

— Чого кажете “євреями”, а не жидами? Адже позитивна українська народна назва цього народу “жиди”, а не “євреї”. Коли українець хоче образити жида, він називає його юдою. Уся наша досовітська література і східної і західної частин України називає їх жидами — відповідно до того, як споконвіків називає їх український народ.