— Теоретично я все це знаю, а практично мені важко вимовляти слово “жид”. Знаєте чому? Тому, що за роки совітської влади нас, українців, привчили боятися його вживати, а жидів привчили сприймати з українських уст слово “жид” як образу, а не як позитивну чи нейтральну назву. Я сам себе можу примусити називати євреїв жидами, але це слово може почути єврей з моїх уст і сприйме як образу, тоді коли я зовсім не мав наміру його образити?
— У зоні сидять націоналісти. Вони прагнуть українській мові повертати її національний дух, хочуть очищати її від русизмів. Жиди це знають і не ображаються.
— Гаразд. Мені тут довго витлумачували, чого владу слід називати совітською, а не радянською. Справді, те, що принесли в Україну московські комуністи, не має нічого спільного з нашим словом рада, радитися, влада, яка формує державну волю способом обговорення, ради. Але якщо агітатор хоче досягнути найбільшого успіху в поширенні своїх ідей, він повинен промовляти до них зрозумілою їм мовою. Вживання незвичних для них слів — це спорудження психологічного бар’єра між слухачем (людьми) і агітатором, або ще по-другому: наче між мною і слухачем вставили забруднене скло.
— Пане Лук’яненко, повернімося від лінгвістики до зони.
— Ні, спочатку скажіть різницю між українцями й жидами, пане Андрушко.
— Що ви маєте на увазі?
— А те, що українці вивчають самі себе, а жиди себе знають. Їм не треба самих себе вивчати і вони вивчають нас: наші організації, наші програми, наші біографії.
— Це тому, що вони внутрішньо вже консолідовані на своєму Талмуді, а ми не консолідовані і шукаємо (виробляємо) спільну ідейно-світоглядну основу. Та повернімося до зони. Тут людей багато. Можна прожити десять років і всіх не знати (якщо не ставити собі завдання всіх вивчити): в’язні живуть у різних бараках, працюють у різних цехах, у різні зміни, зміни мають різне коло знайомих і тому вільний час проводять у різних закутках. А коли до цього ще добавити, що дехто на “побажання” кума і сам намагається обмежити спілкування і замкнутися у вузесенькому колі колег по роботі, то й виходить, що можна загалом не знати багатьох пожильців зони, — пояснив Андрушко.
— А хіба і такі є в нашому самостійницькому середовищі?
— Є. І то чимало. У слюсарній майстерні, куди вас перевели, є такий Микола Слюсарчук — типовий представник цієї категорії українських патріотичних в’язнів. Він обмежив спілкування до найменшого мінімуму.
— Я недавно почав працювати разом з ним і ще не встиг його пізнати. Хоч, далебі, перше враження на мене він справив добре. Мені він здався чоловіком, що в молодому віці пішов у повстанці, може, й не зовсім свідомо. По суті не кається, але більше не хоче боротися і тому всіляко уникає розмов із затятими націоналістами і удає із себе лояльну людину.
— Можна припускати, що в час слідства він дав підписку на співпрацю з КДБ і має обов’язок писати донос про кожну розмову з такими в’язнями, як ви. А не бажаючи писати доноси, він уникає самих розмов, щоб мати перед чекістом виправдання, чого не пише.
— За що він сидить? У нього строк 25 років.
— Я достеменно не знаю. Чув від інших, що він за завданням повстанської служби безпеки убив двох учительок, які дуже активно діяли супроти повстанців.
Ця легенда така.
— Пане Влодку, хочу вас перебити: як у вас із працею, мусите поспішати чи можете приступити до праці трохи пізніше?
— Я вчора на своєму верстаті зробив запас деталей і можу приступити на годину пізніше.
— Я теж сьогодні можу прийти до праці пізніше.
— Тож продовжимо, — каже Андрушко, — нашу бесіду. Отже, про вчительку з Сумщини.