З часів неволі. Сосновка-7

А історія зі слів пана Андрушка була така. У Сумській області німці набрали ешелон молоді для праці в Німеччині. Дорогою, здається, у Львові, вчительці вдалося втекти з вагона. Кілька днів вона ховалася в місті, а потім пішла на села. Можливо, сподівалася на вчителювання, адже перед війною вона почала було вчителювати — викладала українську мову. Опинилася в галицькому селі. Люди прийняли на квартиру. Вона була молода, вродлива, роботяща і радо виконувала будь-яку роботу в господарстві. А коли село довідалося, що вона вчителька, то і запросили навчати дітей. Поступово стала неначе своєю. Національно-визвольний рух від 1941 року в цьому селі та поближчому терені розгортався на її очах. 1944 року німці відступили, і в село зайшла совітська армія. Військо переночувало, та й далі на захід пішло. А за військом прийшли комуністи, чекісти і взялися організовувати місцеву владу. Учительку викликали в район і запропонували стати директоркою школи в своєму селі. Вона відмовилася, посилаючись на відсутність адміністративного досвіду. За пару місяців її викликали нібито в райвідділ освіти, а насправді до районного чекіста і зажадали розповісти про селян, які пов’язані з повстанською війною. Вона сказала, що нічого не знає — їй, мовляв, східнячці, місцеве населення не довіряло. Кадебіст знав, що вона каже неправду і щоб притиснути до стіни, завів старого чоловіка з її села, поляка, який люто ненавидів українців. Той почав називати прізвища селян — прихильників повстанського руху, з якими учителька перебувала в добрих взаєминах. Коли ж поляк від розповіді чекіста звернувся до вчительки з вимогою розказати правду, вона плюнула йому в очі і облаяла негідником і сволотою. Чекіст погрозив їй відплатою і відпустив.

За тиждень надійшла телеграма з Сумської области від матері. Мати писали, що дуже тяжко захворіли і просили негайно приїхати. Учителька попросила директора школи тимчасово її замінити. І виїхала. На станції її зустріли чекісти і сказали, що з мамою все гаразд, а телеграму дали вони. І що тепер з нею зроблять, що захочуть, бо для школи — вона поїхала на Сумщину, на Сумщині вважають, що вона в школі. Насправді ж вона буде в закритій кімнаті під назвою “тюремна камера”. Там її тримали місяць. Цей місяць складався для неї з кількох окремих життів: десять днів її так мордували, що все змішалося й переплелося: день з ніччю, притомність з непритомністю, страшний біль у голові і всьому тілі і моторошність перебування на межі життя і смерті. За ці десять днів її мало допитували. Їй розповідали те, що вона далебі знала, і питали, чи підтверджує. Вона мовчала. Тоді її били, били, били… Води вона пила небагато, але до катаринки тягнуло часто. Її тіло, мозок, шкіра — усе було ніби не її, а чиєсь чуже. По камері вона ходила боса, зі ступнів її лущилася біла лупа і залишалася долі — вона не пізнавала себе.

Час від часу до неї в камеру заходила чекістська лікарка. Вона картала чекістів за тортури. Одного разу, виходячи з камери, ніби між іншим кинула: “А в Біблії написано: клятва, що складена під примусом — не клятва”. Все тіло гуло. В голові жар мінявся туманом. “Та й що таке я сама, коли книга книг допускає клятву під примусом. Врешті-решт, вона не витримала, повторила все те, що вони їй розповідали. I сказала, що готова підписати будь-що, що б вони їй не продиктували. Вони продиктували їй заяву про співпрацю з КДБ. Вона написала. Сказали підписати. Підписала. “Та й що таке я сама, така маленька людина, — думала, — хіба я не можу бути інакшою?”

Наступні десять днів вона відпочивала. Її добре годували. Одного разу прийшла доброзичлива медична сестра і принесла їй передачу з пляшкою вина і доброю закускою. Ніби для підтримання її здоров’я. Поміряла тиск, послухала серце, легені і, привітно посміхаючись, запропонувала випити по келишку вина. Учителька погодилася. “А жити можна й інакше — так, як більшість. В житті ж можна грати різні ролі…” — думалося їй.

Наступні десять днів були фактично вишколом. У супроводі двох “приставлених подруг”, що нібито їхали разом з нею кудись у відрядження, учителька заїхала на день до своєї матері, пройшлася селом і зустріла декого зі своїх колишніх подруг. Усім казала: шкода, що відрядження не дозволяє затриматися в рідному селі на два-три дні.

Це був 1944 рік.