З часів неволі. Сосновка-7

Я пішов до начальника колонії підполковника Коломитцева і заявив, що Президія Верховної Ради РРФСР не мала права змінювати вирок іншої союзної республіки: РРФСР і УРСР — рівноправні республіки, а відповідно до правила, що йде ще з часів Римської імперії: par in parem non habet imperium (рівний над рівним не має влади). Окрім того, переведення на суворий режим суперечить ще одному принципові права: закон, що посилює відповідальність, не має зворотної сили. Отже, по-перше, постанова Президії ВР РРФСР не поширюється на громадян України, засуджених судами іншої республіки, по-друге, постанову Президії ВР РРФСР не можна застосовувати до нас, громадян України, що були засуджені в Україні до ухвалення згаданої постанови, бо вона не може мати зворотної сили.

Коломитцев визнав логічність моїх міркувань, проте заявив, що буде виконувати цю постанову, бо до цього його, офіцера, зобов’язує начальник Дубравного виправно-трудового табору (ВТТ), офіцер вищого рангу.

— Це ж незаконно! — заперечив я.

— Відповідальність за відповідність цієї постанови закону взяла на себе Президія ВР РРФСР і мій безпосередній командир, бо я, як офіцер, у разі невиконання наказу, відповідатиму перед своїм прямим командуванням.

— Тобто солдафонська дисципліна для вас важливіша від дотримання вимог закону!

— Лук’яненко, ви багато собі дозволяєте! — обурився Коломитцев.

— Нюрнберзький процес постановив, що офіцер не має права виконувати незаконний наказ свого командира. Совітський Союз — учасник Нюрнберзького процесу, він брав участь у виробленні його процесуальних і матеріальних норм, таким чином вони обов’язкові для МВС СРСР і вас зокрема.

— А чого це ви заходилися протестувати? Ви ж залишаєтеся в цій зоні? Вас не переводимо до десятої зони з особливо суворим режимом?

— Так, мене не переводите. Проте порушуєте засади законности. А мене в університеті наставляли боротися за законність. І окрім того, переводите моїх друзів.

— Кого це?

— Ну, цього я вам не скажу. Важливо, що переведення на суворий і особливий — це незаконне загвинчування гайок і ви особисто в цьому берете участь.

— Це не ваше діло. Ваше завдання працювати й виконувати вимоги режиму. Можете йти, — сказав Коломитцев.

— Режим, який встановлюєте незаконним способом — це свавілля.

— Не свавілля, а порядок! Можете йти!

* * *

Концтабір ЖХ 385/10 перетворювали на зону особливо суворого режиму, і ми вже знали, що чимало в’язнів із сьомої зони переведуть туди. Серед переведених опинилися два чоловіки, з якими я встиг подружитися — це Володимир Юрків та Ігор Кічак. У зоні — багато добрих людей, з якими було не просто цікаво, а приємно спілкуватися. Юрків і Кічак належали до тих, з якими завжди на душі затишно й приємно. Окрім того, це люди, які мали дуже високий рівень теоретичної підготовки і духовности. Не знаю, чи був ще хтось у зоні, хто б більше читав український Літературно-науковий вісник НТШ і знав партійні документи ОУН, ніж Юрків, хто більше вивчив би українських і польських історичних джерел і знав би так нашу історію, як Кічак.

У повстанцях мене вражала цільність натур: єдність переконань і дії, нерозривність політичної настанови провідників і волі до її виконання. Ці галичани майже не жили під російською владою і в них ще не відбулося розщеплення особи на три частини: одне думаю, друге кажу, третє роблю. Вони що думали, те робили, і коли щось не хотіли робити, то й не виправдовували його.

З цієї душевної єдности формувалося велике поцінування політичних і тактичних настанов Центрального проводу ОУН. У їх виконанні вони вбачали історичне виправдання своєї боротьби, вони мали відчути перспективи для перемоги або слави у вдячних нащадків, вони свято вірили, що їхні поневіряння не марні.

Не кожен із повстанців сам чув і міг знати настанови Проводу ОУН. І той, хто їх знав і пам’ятав, заслуговував на особливу пошану. Серед таких для мене був Володимир Юрків та Ігор Кічак. Юрків знав напам’ять напрямні III Великого збору ОУН і кілька разів переказував їх слово в слово. А Кічак подав цікаве трактування “Великого льоху” Шевченка, докладно переповідав “Наші ідейно-політичні основи” — перший розділ “Декларації Проводу ОУН” З травня 1945 року. У лютому 1962 року їх забрали з сьомої і перевели в десяту зону — концтабір ЖХ 385/10.

Ліпше спробувати тікати

1961 року в’язні з бараків до їдальні ходили самі у визначений для снідання, обіду й вечері час. Наприкінці 1961 року — вже бригадами. Бригадир (в’язень) шикував бригаду перед бараком, перевіряв кількість чоловік і, впевнившись, що всі, вів до їдальні. Бригадира час від часу перевіряв черговий офіцер, щоб бригада дотримувалася дисципліни. З їдальні в’язні виходили, коли хто попоїв. У перші місяці 1962 року заборонили йти з їдальні неорганізовано, по одному. Поївши, мусили шикуватися й бригадою повертатися до барака. Ходіння до їдальні чи з їдальні наодинці стало порушенням режиму. Таких поодиноких ловили й карали.