З часів неволі. Сосновка-7

Міліціонер став навідуватися до села майже щодня. Він уже не боявся ходити селом сам. Заходив до хат. Ці відвідування викликали цікавість людей. Вони собі гадали так: чого б це міліціонер мав заходити до непривітної незнайомої сім’ї? Якщо заходить і сидить там цілу годину, значить між ними є щось спільне. І зростала у селі до таких людей підозра. А потім помітили, що до одних він заходить удень і зовсім відкрито, кількох зустрічає ніби випадково пізно ввечері за селом, а буває так, що сидить цілий день у сільраді, тим часом голова сільради викликає по одному кілька чоловік з різних причин. З кимсь із них міліціонер міг зустрічатися в сільраді. Одне слово, стало ясно, що він — резидент. Тоді кущовий Кремінь зробив засідку на дорозі від Теребовлі до села, його схопили і притиснули. Він розповів про свою сільську агентуру. Попередили, щоб припинив роботу на чекістів. Він пообіцяв.

Пізніше місцева служба безпеки встановила, що міліціонер не все розповів правдиво — оббрехав кількох людей. Хати, до яких заходив удень відкрито, були свої, сидів він у них подовгу навмисно, щоб викликати до них недовіру.

Якось група повстанців наткнулася на засідку червонопогонних солдат на околиці села, двох з групи було вбито. Коли встановили, що її організували на підставі інформації міліціонера, то служба безпеки й присудила його до страти, Юрків і виконав вирок.

— А хто був той міліціонер? — цікавлюся.

— До Теребовлі він прийшов як Іваничук з Вінниці, — відповів Юрків. — А коли мене заарештували, то у справі був один документ, в якому прізвище батьків було Іванови і проживали вони в селі Калузької области.

Отож, коли я взяв на себе виконати вирок, — провадив він далі, — мені принесли гвинтівку. Я вирішив застрілити, як він буде у сільраді, бо звичайно він так сидів за столом — його добре було видно з вулиці. З другого боку вулиці був пліт заввишки по плечі людини. Я приглянув, що за плотом на людському городі можна стати дуже зручно для стрільби. Віддаль метрів сорок-п’ятдесят. Це зовсім недалеко. І якщо він буде сидіти в кабінеті разом з головою сільради (який не шкодив підпіллю), то я не промахнуся і голову не зачеплю. Залишилося непомітно для господаря городу сховати біля плоту гвинтівку і чекати на прихід міліціонера. Він довго не приходив, і я вже побоювався, щоб господар не наткнувся на верету з гвинтівкою. Коли з’явився — серед дня. Що робити? Чекати, заки потемніє? А може, він піде з села раніше? Початково я розраховував, що стрілятиму ввечері, коли він сидітиме в освітленій кімнаті, а я за плотом, і після пострілу у потемках дремену через город повз хату в луг та яри. А тепер на мене напав страх, що він не буде сидіти до вечора, кудись піде, до сільради не повернеться і я не виконаю атентат. Я пройшов по вулиці. Ніде нікого не видно. А, думаю, я вдень дремену. Метрів за сто переліз тин, обійшов одну хату і городом іншого господаря підійшов до гвинтівки, присів, розгорнув верету, загнав набій, закрив замок, просунув кінчик цівки крізь пліт, сидячи примостився добре, бабахнув і, пригнувшись з гвинтівкою в руках, пустився навтьоки через город до яру з кущами. Загавкали собаки. З сусідньої хати виглянула жінка, але миттю сховалася, в хаті праворуч хтось притулився до шибки і також хутко відвернув обличчя і сховався. Я більше нікого не бачив і мені здавалося, що й мене ніхто не побачив, окрім із сусідніх хат. Може, й не вони сказали. Може, хтось інший. Кілька днів я не був у селі, а коли прийшов, то вже все село гомоніло, що це я зробив. Абсолютна більшість хвалила. Мати сказали, щоб кудись тікав. Я зібрався йти до повстанців у ліс. Мене перехопили біля сусіднього села. Гвинтівку після атентанту поклав у обумовлене місце, і її повстанці забрали. Пістоля не мав, тож відстрілюватися нічим було, і мене взяли, можна сказати, голими руками. Мені не було 18 років і тому трибунал засудив не до страти, а до 25 років ув’язнення. Так я опинився в норильських концтаборах.

У Норильську пан Юрків потрапив на будівництво молібденового комбінату. Археологи знайшли там багаті поклади молібденової руди. Молібден — один з кількох найтвердіших металів. Його додають до сталі при виготовленні інструментів, а найбільше його йде при виготовленні танкової броні. Сталін піклувався про створення армади танків, літаків, кораблів, тому до Норильська звозили тисячі в’язнів для прискорення будівництва шахт, заводу для збільшення руди, комунікацій. Всі об’єкти були обвішані десятками гасел зі словами Сталіна, на зразок: “Стране нужен молібден.”

Норильськ за полярним колом? Там вельми холодно?