З часів неволі. Сосновка-7

— Синку, ми тут усі голодні. Кожен день із зони вивозять по кільканадцять трупів. Порції хліба визначають за кількістю живих у другій половині дня, а хліб видають вранці. Люди здебільшого помирають уночі після першої половини ночі, в основному між четвертою і п’ятою годинами. Коли вранці шнир (підмітайло) розносить хліб, то живі беруть порцію того мертвого, що лежить поруч. Отже, ти будеш хотіти смерти сусіда. Щоб ти не бажав смерти українцеві, я тебе поклав між чужинцями.

— Невже то так? — здивувався я.

— Так, синку, так! Хіба ти не наслухався про життя в зонах, коли їхав конопляною поштою?

— Та чув багато, — кажу. — І все-таки я не буду бажати смерти іншому.

— Будеш, сину. Коли ми всі тут стоїмо в черзі на смерть, то кожен хоче, щоб спочатку помер ближній, а потім уже сам. Тому хай для тебе буде цим ближнім не українець.

— Хто ви, — питаю його.

— Я з Волині, — каже. — Моє прізвище Назарчук, звати Петром. Я був у кущовій боївці. В одному бою мене поранили в ногу. Санітар боївки перев’язав ногу, щоб зупинити кров, але тягнути мене не було як. Командир боївки думав відвести увагу роти червонопогонників пересуванням боївки вбік, відходячи поза кущами й ярами у напрямку лісу. Хлопці відступали з боєм, добре стріляли і багатьох ворогів побили. Проте, коли вже боївка сховалася під захист лісу і бій ущух, москалі, шукаючи своїх побитих і поранених, натрапили на мене. Я відстрілювався. Їхня куля ударила в диск мого автомата і його заїло. Гранат уже не було. І вони мене схопили. Вилікували. Трибунал засудив до 20 років каторги. “Хай бандит працює на радянську владу”, — сказали й відправили в Норильськ. Отак я тут опинився.

Мене влаштували були слюсарем механічного цеху. Це не важка праця і не на морозі. Більше року він мені був за рідного батька. А потім помер, царство йому небесне! Був страшенно сміливий. Щирий українець і вельми добра людина.

3. Відплата

Багато чого Володимир Юрків розповідав мені про минуле життя в концтаборах. Ось, скажімо, про взаємини політичних з “кримінальними” в’язнями. До початку 50-х років у зонах панували карні злочинці. Вони знущалися над політичними. За вбивство політичного давали один місяць карцеру або тюрми, переводили в іншу зону — тільки й того. У зоні був кримінальний пахан. Його боялася вся зона. Увесь кримінальний склад зони був організований відповідно до їхньої злодійської субординації, на верху якої — цей пахан. Навколо нього — чимала банда, що через шестірок по всіх бараках тримала в страху всю зону. Жив він десь окремо. Шестірки його охороняли і обслуговували. Свою владу над бандою він підтримував силою і ножем. Його боялися і запобігали так, що до його валянців зверталися на “ви”. Наприклад, так: “Чи не можна вас посунути трошечки праворуч, щоб я міг поставити свої валянці?”. Із кумом він пив горілку. Коли приходив пакунок комусь у зону, той мусив ділитися з ним та його бандою. Хто не хотів ділитися, у того відбирали весь пакунок. Чекісти орієнтували кума, кого бажано знищити, кум вказував на жертву пахану чи комусь із його банди, ті знаходили слушний момент і вбивали. Коли можна було сховати вбивцю, тобто не знайти, його не знаходили. Коли вбивство було скоєне на очах у людей і приховати неможливо, тоді вбивць судили, всього лише давали місяць критої тюрми чи карцеру і переводили в іншу зону.

Такі знущання над повстанцями тривали довго, десь від 1945 року й до початку п’ятдесятих. Потім політичні в’язні схаменулися: “Шляк би його трафив! То ми не боялися в Україні москалів цілої їхньої держави зі зброєю, а тут боїмося цих босяків. Треба посадити їх на місце!” Вирішили одного примочити. “Вони, — кажуть, — ясна річ, здогадаються, з якого боку повіяло. Побачимо, як поведуть себе. Якщо мало буде одного, примочимо ще пару і бандити далебі осядуть”. Домовилися. Визначилися з тим, кого вбити, щоб найбільше їх залякати і приступили до справи.

Виконати присуд випало Володимирові Юрківу з двома іншими. Одного підібрали з тим, щоб мав можливість приреченого бандюгу непомітно викликати з барака, передати їм, тим часом повернувшись назад. Обидва напарники Юрківа були з інших бараків, тож ніхто не міг знати про їхнє місцезнаходження на той час, коли відбувалася розправа.

Була зима. Вечірня пора. Темно. Всі поховалися в бараки. Наглядачі сиділи у штабі, а на вахті і в зоні ніхто не ходив. Той, з ким вони домовилися, вів пахана трапом. Юрків з товаришем пішли їм назустріч. Порівнявшись, Володимир схопив пахана однією рукою за шию, а другою за голову. У цей момент колега шворнем жахнув його по черепові. Він добре старався, тож, як на біду, шворінь, проламавши череп пахана, другим краєм сягнув пальця Юрківа і прямо на черепі його розтрощив. Руку шпигонуло різким болем. Проте той знайшовся на силі спільно з напарником відтягти трупа вбік і прикидати снігом. На трапі жодних слідів не лишилося. Посипали його тютюном (махоркою), щоб при пошуках собака не зміг взяти слід, і зникли.