З часів неволі. Сосновка-7

— То привести до тебе того ленінградського жида? Його прізвище Дочерський.

— Ти йому скажи, що в мене черга. Маю написати трьом чоловікам. Це не так швидко буде, тож хай приготується чекати півтора-два місяці.

— Гаразд, я йому перекажу.

У той же день Вірун знайшов Дочерського і переказав йому розмову зі мною. Дочерський хотів зразу йти до мене, і Віруну ледве вдалося втовкмачити, що я йду на роботу і не маю часу на цю розмову. Назавтра Дочерський знайшов Віруна, і привів до мене. Привіталися. Познайомилися. Я відповідно до адвокатської етики завжди про справу говорив без свідків і свято зберігав таємниці своїх клієнтів. Вірун це знав і тому після короткої бесіди загального характеру попрощався й пішов.

— Пане адвокате, — почав Дочерський, — я звик справи розв’язувати по-діловому, тому і з вами хочу так говорити. Мені Вірун сказав, що у вас є черга і я мусив би стати в ту чергу й чекати. Я так думаю, що рух черги залежить від вас і коли б ви були зацікавлені, то могли б до черги внести поправки.

— Так, черга є, і було б несправедливо її порушувати.

— Вай, пане Лук’яненко, коли є винятки, то вони тільки посилюють правило. Фактично засада справедливости тільки посилиться, коли буде зроблений виняток. А як можна випробувати міцність справедливости, як не винятком? Тільки допустивши виняток, ви можете бачити, яка стабільна справедливість! Скажіть, що ті г… — хотів сказати “гої”, але своєчасно зупинив свого язика і за секундною паузою продовжив: — Ці громадяни вам платять за роботу? Я впевнений, що вони недооцінюють ваш фах.

— Нічого вони мені не платять. Звичайно це закінчується тим, що клієнт запрошує мене і кількох своїх друзів на чай. Вони дякують мені за працю, а всі ми гуртом висловлюємо побажання, щоб скаргу розглянули, а не викинули в смітник і щоб вона бодай трохи допомагала.

— От бач, а я вам заплачу. Грошей у мене немає, але є вітаміни. Скоро до мене приїдуть з Ленінграда на побачення. Вони привезуть різних вітамінів та ще якогось дефіциту, і я нормально з вами розплачуся.

— Дякую. Не треба мені ніяка ваша плата. Я вам допоможу, як усім допомагаю, але в загальній черзі.

— Пане Лук’яненко, мені потрібна скарга до приїзду родичів на побачення. Я хочу її передати, щоб знайомі москвичі могли з нею піти до Верховного Суду і кваліфіковано поклопотатися за мене.

— Напишіть, щоб з приїздом затрималися.

— Я ж не хочу сидіти в концтаборі.

— Ми тут всі не хочемо сидіти, а сидимо.

— Ну так ви ж зробили злочин!

— А ви не зробили?

— Я не зробив.

— За що ж вам дали шість років?

— Розумієте, я був головою Ленінградської єврейської громади. У нас є синагога. В синагогу навідувалися час від часу люди з-за кордону. Природно, що я їх приймав і говорив з ними. Природно, що я розповідав їм про наше совітське життя. Думаєте, я неправду розповідав? Ні, розповідав правду, яку бачив на власні очі, і всі бачили. І чекісти бачили. Ну, я передав якісь там папери. У них не було жодної неправди про життя нашої єврейської громади. Розумієте, знайшовся один із наших, який передав папери чекістам. Учепилися за одну фразу. Я доводив, що вона правдива, а вони кажуть, що спотворює совітську дійсність і спотворює ставлення влади до євреїв. А хіба не правда, що до ленінградських вузів почали менше приймати євреїв? Правда. Я ж знаю факти. І за оце засудили до шести років — яка несправедливість?! Вай, вай… та я знаю, що навіть несправедлива совітська влада зменшить мені термін ув’язнення. Вона мала б повністю вирок скасувати, але це вже залежить, як удасться залагоджувати справу в Москві. Громада зібрала грошей доволі.

— У Верховному Суді важко буде знайти суддю, який би взяв хабара. Якщо ви це не змогли зробити в Ленінградському обласному суді і в Верховному Суді в час касаційного розгляду, то як же ви можете надіятися на успіх тепер?

— Ми нормально купили суддю облсуду, і він би мене випустив. Просто не повезло. Він ішов додому після роботи. На нього напав один із злодіїв, яких він звичайно заганяє в тюрму, і вдарив його швайкою в ребро. Удар зовсім не смертельний, але суддя в лікарні і його справу доручили іншому судді, між іншим, українцеві — і той відмовився від хабара і мене засудив.

— Сподіваюсь, ви не гніваєтесь за це на мене, українця.

— Ні, не гніваюся. Я з українцями ніколи не мав справи. Той суд — це перше знайомство. А тепер я починаю згадувати, що мені розповідали про вас. Казали, що з росіянами легше говорити, а українці за всяким хабаром щось підозрюють і просто часто відмовляються від грошей. Казали, що ви недостатньо розумієте силу грошей.

— А ви добре знаєте?

— О, так. Це сила, яка стоїть над усім! Ви, українці, здається мені, тепер перебуваєте під впливом примар: совісти, справедливости, а ми грішми добиваємося необхідних рішень, необхідних нам дій і багатства.

— Добре, пане Дочерський. Ви мене трохи познайомили зі своєю справою. На перший раз досить. Мені пора йти. Підійдіть за місяць.

— Я осмілюсь підійти до вас завтра.

— Якщо ви так поспішаєте, шукайте в іншого допомоги. Бувайте здорові!