З часів неволі. Сосновка-7

— Розповім. Отже, те, що я вам досі розповідав, було еволюцією мого політичного світогляду від антикомуніста до комуніста. Власне, комуністом я не став, але прийшов до переконання, що КПРС іде єдино правильним курсом, і тому я прихильник цього курсу і в міру сил моїх йому сприяю і сприятиму. Чекісти знали про мої тривалі добрі взаємини з українськими націоналістами та іншими ворогами совітської влади. Це підтверджувало їм мою давню ворожість і коли мій світогляд почав мінятися, то вони не вірили. Та я і не демонстрував цих змін. Читав різну літературу ідеологічного змісту і конспектував ті місця, які були для мене доказом правильности генеральної лінії московських стратегів. Конспектував інші цікаві думки, але в цьому відношенні конспект був збірником доказів в системі аргументації, що вела мене від НТС і зближувала з КПРС. Коли закінчився товстий зошит, я добре загорнув його і закопав у житловій зоні. Через два роки мене перевели в іншу зону. Зошит залишився у землі. Я продовжував працювати над переосмисленням глобальних історичних процесів та призначенням Росії. І служили мені в цьому не тільки література, а й дискусії з розумними в’язнями різних національностей і різних поглядів. Українці допомагали найбільше. Щоправда, теоретиків серед ваших було небагато. Для абсолютної більшости ідеологічна проблема була вирішена давно і остаточно: Україна має бути незалежна. Москалів треба бити всіма способами і аж доти, поки вони відчепляться від України. Але коли потрібно було організувати якусь акцію протесту чи ще щось — ваші хлопці надійні, як чорти, ніколи не дрейфили і ніколи не підводили.

Одного разу менти забрали всі мої папери чекістові на перевірку. Товстий зошит був уже наполовину заповнений різними цитатами з книжок та моїми побіжними зауваженнями. Зошити довго були в чекіста, а потім мене викликав уповноважений КДБ по управлінню — велика шишка. І провів зі мною більше двох годин. Сторінки зошита були попідкреслювані у багатьох місцях і з кожного запису він зажадав пояснень. Записи свідчили про те, що я вже не стою на антикомуністичних позиціях. Вони не йняли віри цьому і вимагали все нових і нових пояснень. Потім сказали:

— Гаразд, ми доповімо у Москву. Можливо, вас викличуть до Саранська, а може, до Москви. У всякому разі це може бути через місяць-два. Справді, через місяць мене викликали до Управління КДБ Мордовської АРСР в Саранськ і там тримали три тижні. За цей час відбулося багато розмов із республіканськими чекістами і дві тривалі розмови з представником КДБ РРФСР із Москви. На першій зустрічі генерал сказав: “Я познайомився з вашим зошитом та інформацією про бесіди з вами наших співробітників. Якщо все це правда, то ви перестали бути суспільно небезпечною особою для радянського суспільства. Але як ви доведете, що ваш світогляд справді змінився, і це не якийсь хитрий сценарій?”

— Ви бачите, — відповів я, — що еволюція відбувалася вельми повільно і зовсім нелегко. Зрештою, у попередній зоні я залишив свій щоденник, який, мабуть, ще не згнив і ви зможете його прочитати.

— Де він? — запитує генерал.

— Я його закопав.

— Ви правду кажете?

— Ви можете пересвідчитись в цьому.

— Можете показати, де закопали?

— Можу.

— Гаразд. Ідіть до камери. Зараз ми вирішимо.

Мене відвели до камери. А назавтра посадили у “воронок” і повезли до попередньої зони. Завели до штабу. У штабі сидів московський кадебіст у супроводі начальника оперативного відділу Са-ранського республіканського УКДБ та місцевого кадебіста. Я привітався. Вони відповіли і наказали вести їх до схованки. Услід ішов з лопатою прапорщик. Я оглядався навколо, намагаючись правильно орієнтуватися, бо в зоні відбулися деякі зміни, і боявся промахнутися. Нарешті, підійшли до задньої стіни старого барака, я точно пізнав місце схованки і показав пальцем. Прапорщик обережно копнув кілька разів лопатою і добув чорний згорток. Розпакував, добув зошита і подав високому начальникові. Зошит був чистий від землі. Він перегорнув кілька разів сторінки спереду назад і навпаки, поклав у свою течку і скомандував: “Ходімте!”

Усі пішли за ним. Мене посадили у “воронок” і відправили у Саранськ. Цілий тиждень не викликали з камери, а потім начальник УКДБ по Мордовській АРСР викликав і передав з Москви повідомлення, що моє клопотання про помилування КДБ РРФСР спрямувало до Президії Верховної Ради на помилування. Привітав мене з добрим поворотом справи і сказав, що тепер відправлять мене назад у мою колонію, де чекати на звільнення доведеться не більше трьох місяців. (Президія розглядає справи про помилування раз на квартал).

— Ви добре продумали операцію і добре її здійснили. Коли вас звільнили?

— 1959 року.

— З того часу живете у Москві? Вам не організовували зустрічі з керівництвом НТС?

— Організовували. Я мав таку зустріч… У Бонні в присутності представників совітського посольства та співробітників КДБ. Мої аргументи і присутність представників комуністичної влади не переконали ентеесівців.

— Ви шкодуєте, що не вдалося їх переконати?

— Ні, не шкодую, — твердо сказав він.