З часів неволі. Сосновка-7

Я був готовий і далі відверто розвивати й обґрунтовувати свої націоналістичні погляди, але побачивши, що Дивнич зрозумів мене добре і отож продовжувати далі викладати свої погляди немає жодної потреби, тому встав простягнув Дивничу руку на прощання, повернувся, відчинив двері і вузьким коридором вийшов на подвір’я.

На стадіоні гуляли Вірун з Кравчуком. Побачивши мене, пішли назустріч.

— Пане Левку, — звернувся Кравчук, — то ти мав бесіду з Дивничем?

— Так, мав доволі довгу розмову з тим перекотиполем.

— Про що? Розкажи нам, — попросив Вірун.

— Гаразд, — і я переказав слово в слово розмову з Дивничем.

— Левку, — звернувся Кравчук, — ти переказав нам зміст, а тепер поділися своїми враженнями.

— Друзі, з того, що я вам розповів, ви бачите, що кілька речей він сказав таких, яких правовірний чекіст не повинен був би казати. По-перше, він ні про кого з в’язнів зони не питав, що не властиво чекістській манері. По-друге, він задовольнився моїм самостійницьким настроєм і не уточнював, щоб зібрати проти мене докази для звинувачення в антирадянщині. Нарешті, він просто більше сам говорив, аніж слухав мене. То що, приїхав сюди з Москви, щоб нам повідомити, а не збирати інформацію про нас? Навіщо він уточнив кількість жертв із 40 млн на 60 млн? Навіщо докладно і послідовно обґрунтував прийнятність таких величезних людських жертв задля химерної мети підкорення світу, коли жодна нормальна людина цього сприйняти просто неспроможна і обґрунтування це в своїй відвертості тільки викриває глибоко людожерську природу російської комуністичної імперії. І третє: як чекіст він мусив би шкодувати, що не вдалося переконати керівництво НТС у правильності лінії КПРС, а він не шкодує. То ж хто він?

— Подивимося, — мовив Вірун, — яка розмова у Дивнича буде з Шинкаруком.

— Той, — каже Кравчук, — може менше слухати і більше його звинувачувати. Це також потрібно.

Хай перекаже московським бонзам, що про них думають українці. Побачимо. І друзі розійшлися по своїх бараках.

Розмова Дивнича з Шинкаруком відбулася того ж дня по обіді.

Шинкарук перелічив Дивничу кривди України і пообіцяв по-мститися за них. Дивнич звинувачував націоналіста Шинкарука в загумінковій обмеженості й невмінні подивитися на українське питання і СРСР з високости світових історичних процесів. Розмова не перейшла у сварку. Дивнич провів Шинкарукові різницю між ним і мною. Вважаючи обох обмеженими, назвав мене історично-оптимістичним, а Шинкарука фанатично-фаталістичним.

* * *

Приїзд у зону посланця з Москви — неабияка подія. В’язні слідкували, чи не піде до нього на зустріч хтось таємно. Встановили нібито з цілковитою певністю: ні в жилій, ні в робочій зоні, ні з ким таємно не зустрічався. І коли від’їхав, в’язні довго обговорювали і тлумачили його приїзд. Припускали навіть такий варіянт: чекісти вирішили самого Дивнича перевірити. Запустили в зону на розмову, а тепер через своїх сексотів зберуть думки в’язнів і це їм допоможе визначити, чи Дивнич служить тільки їм, чи веде паралельно і свою антикомуністичну гру.

Поступово ця подія забувалася. А років через три-чотири прийшла у зону новина: Дивнича знайшли мертвим в арці великого будинку, що вела у широке подвір’я між іншими будинками. В Москві тепер багато таких подвір’їв. Казали, що застрілили з дрібнокаліберного пістоля. Мабуть справді грав подвійну гру. А чекісти не люблять, коли з ними так поводяться.

Я не порушу черги навіть за гроші

— Левку! — зупинив наздоганяючи окликом мене Вірун. — Отой жид, що привезли з Ленінграда з місяць-півтора тому, почув, що тут у зоні є український адвокат і до того ж не боїться писати скарги. Узнав твоє прізвище і тебе шукає, щоб ти йому написав скаргу. Будеш писати?

— Степане, ти знаєш, коли почав був писати в’язням скарги і це дійшло до ментів, то спочатку Головін, а потім і чекіст Литвин намагалися не давати мені це робити. Казали: “Ви своїми скаргами навіюєте в’язням думку, що їх судили несправедливо, отже, радянська влада несправедлива. Фактично ви продовжуєте в колонії антирадянську діяльність”. Погрози продовжували в тому дусі, що як ви, мовляв, думаєте відбувати термін ув’язнення? Якщо ви думаєте за всякої нагоди підтримувати антирадянські настрої, то вам буде нелегко, бо ми терпіти це довго не будемо. Я припинив погрози простими і прямими словами: “В’язень має право писати скарги чи не має? Має. Отже, я допомагав і допомагатиму їм скористатися цим правом!” — “Врахуйте, Лук’яненко, яку характеристику в адміністрації ви собі створюєте. А режим відбування кари вам визначатимуть не ваші друзі-зрадники, а ми, влада”. Будь-які наші розмови вони називають антирадянськими. Хочуть, щоб ми виправдовувалися. Хочуть і нас з тобою підпасувати до того духу заляканости, в якому тримають інших в’язнів. Шляк би їх трафив!

— Та пішли вони під три чорти! — кинув Вірун.

— Так ось, Степане, з писання скарг не маю жодного задоволення чи вигоди, а писати мушу, бо хто ж допоможе нашим друзям, нашим прибалтійським союзникам, ну та й загалом політв’язням?