З часів неволі. Сосновка-7

— Зростає розуміння того, що у державі діється щось не те, що мало б, але немає розуміння, як вийти з цього, не такого, як потрібно, становища.

У Західній Україні поширені смутні надії на якийсь зовнішній закордонний чинник. Може, Америка почне війну проти Москви… На сході цього немає і там не знають, чого чекати. Хочуть, щоб настали зміни або від якогось державного заколоту, а може, прийде, нарешті, той керівник держави, який потрібен.

У Західній Україні народ дихає прагненням до самостійности. І коли б вибухнула війна Совітського Союзу з Заходом, то всі готові піти до перших-ліпших національних військових формувань. З Москвою залишилась би малюсінька верства теперішніх секретарів райкомів, приїжджих москалів та інших перевертнів, різних чекістів. Початок такого руху люди пов’язують із Заходом, а не з власною ініціятивою.

— Левку, ти чув тост “Хай живе москаль на Україні!” в сенсі “Хай би він здох на Україні!” Позаяк мають на увазі другий зміст, а вимовляють зовсім безгрішну першу фразу, то виголошують її гучно, завзято, під загальне схвалення і радісний сміх. Тост став своєрідним паролем, усім сподобався і розійшовся з блискавичною швидкістю від Дону і до Збруча.

— Я чув цей тост на Хмельниччині.

— Знаєш, Олексо, які я проробляв експерименти на Київщині і Вінниччині. Увечері просився у шофера до кузова вантажного авта, яке везло селян, щоб підвіз мене до якогось місця. Залазив у кузов і затівав розмову про те, як би було добре, коли б Україна була самостійна. Іноді виникала загальна дискусія, частіше люди відмовчувалися, і тоді я переходив до прямої агітації і закликів. Провівши так з людьми добру годину, я зупиняв авто біля якоїсь польової дороги, зіскакував і зникав у темряві. Цікаво: ніхто ніколи не протестував. Люди явно були прихильні до ідеї самостійности.

Другий експеремент був такий: їдучи в поїзді чи в автобусі, я затівав з сусідом розмову про красу української природи, про багатства землі, поклади корисних копалин, потім говорив про те, куди йдуть ці багатства, пояснював, хто розпоряджається нашими національними багатствами і закінчував зітханням: як було б добре, коли б народ сам розпоряджався усім цим добром і своїм життям! Тут не було заклику. Тут самостійницька думка сформульована у вигляді мрії. Але вся попередня розповідь логічно приводила слухача саме до потрібної думки.

— Коли ти проводив ці експерименти?

— Приблизно 1954–1955 років.

— 1957 року я проходив юридичну практику на Хмельниччині, — пригадав я. — Там на весіллях, вечорницях співають таких чудових пісень! Саме там я вперше почув і навчився співати цю пісню:

А вже років двісті
Як козак у неволі.
Понад Дніпром ходить,
Викликає долю:
Гей, гей, доле, вийди із води
Визволь мене, серденько, із біди!
А доля козакові відповідає:
Ой рада б я вийти,
Так сама в неволі,
Гей, гей у неволі у ярмі
Під московським караулом
У тюрмі.

Уявляєш: весілля, душ 60–70, всі трохи напідпитку, стали на подвір’ї великим колом і на все горло завзято, злагоджено і дружно горлають на весь куток села:

Під московським караулом
У тюрмі.

Важко передати піднесення. Я захлинався від радости і горлав на всю силу своїх легенів, щоб пісню було чути якнайдалі. А потім директор Городоцького плодорозсадника заводив:

Гей хлопці-молодці, сідайте на коні,
Черпніть для охоти вина.
До боку шаблюки, у руки повіддя,
На ноги сталеві стремена

Приспів:

Гей хлопці-молодці, сідайте на коні,
А ви, отамани, вперед!
Здобудемо Київ — то наша столиця,
А ми — український народ!

Цей акорд підхоплює душу, несе в небеса, поєднує з духом козацьких пращурів і розсипається по всій українській землі потужним патріотичним закликом… Якщо людина буває на небі від щастя, то саме оця пісня підносила мене туди не раз. Душа розширювалася, прибувала якась нова енергія і така приємна-приємна, наче в душу прилинуло сто доброзичливих родичів з прадавньої давнини і недавньої боротьби.

Так ось, як ти, друже, думаєш, де вивчив я ці пісні? — У Горо-доцькому районі Хмельницької области. І зовсім недавно — 1956 року. Не вмерла там Україна. Вона чекає на слушний час, аби підняти козацький прапор і гнівно кинуть москалям: “Геть з української землі, щоб вашого й духу тут не стало! А це було лишень п’ять років тому!”

— На моїй Донеччині в сільській місцевості пам’ятають і голодомори й Махна, і козаччину й петлюрівщину. Щоправда, молодь про це менше знає і в її серцях не така глибока любов до України.