Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Приїхала комісія. Кажуть, був один із заступників міністра внутрішніх справ Союзу із Москви, інший — з Саранська. Зібрали в’язнів у кінозалі-їдальні і запропонували викласти їм свої вимоги. Лупиніс, який нещодавно опинився в зоні і ще не встиг оглянутися й зорієнтуватися, вискочив наперед і почав криком звинувачувати адміністрацію табору і всю владу у звірствах. За ним виступило кілька бувалих зеків і спокійно й обґрунтовано пункт за пунктом виклали претензії в’язнів. Чекісти знали, що в’язні справу почали без участи Лупиноса, він підключився пізніше, але за те, що вискочив наперед зі звинуваченнями, вони зарахували його до організаторів і зробили подвійний хід: організаторів і Лупиноса засудили до трьох років Володимирської в’язниці. Тим часом значно пом’якшили режим.

— Ти, Левку, застав кінець того м’якого періоду і початок нового закручування гайок, — зауважував Ярослав Кобилецький. — Менти не можуть нас не притискати, бо без цього вони не можуть пояснити своїм солдаткам і жінкам, чим наше життя, гірше від їхнього.

У тюрмі Лупиніс оголосив голодовку протесту. І його годували примусово. Примусове харчування — це таке, щоб не помер. Знаєш, як його роблять?

— Ні, не знаю, — кажу.

— Ну то я розповім. Людину, яка голодує, переселяють в окрему камеру від тих, хто їдять. Відселення робили переважно після трьох днів голодування, але загалом начальство орієнтувалося на зміст заяви та характер в’язня і відокремити могли раніше.

Одне слово, до камери, де сидить голодний, як я зрозумів зі слів Ярослава Кобилецького, на початку менти регулярно заносять їжу і ставлять на тумбочку. Вранці, в обході в’язниці — прийнятті новою зміною варти — бере участь і медична сестра чи чергова лікарка тюрми. Вона має обов’язок схиляти в’язня припинити голодовку. На якийсь день голодування — як правило, на п’ятий, сьомий, врешті десятий — до камери заходить лікарка з двома ментами. Менти садять в’язня на стільця чи в крісло, завертають руки назад і притискають до спинки сидіння так, щоб не зміг ворухнутися. У лікарки є такий інструмент, схожий на плоскогубці — з металевими губками: коли стискати ручки, то вони розходяться врізнобіч. Вона з силою вводить кінці плоскогубців у рот в’язня і стискає ручки. Утримати рот закритим практично неможливо, бо ручки цих плоскогубців порівняно довгі, і в лікарки достатньо сили, щоб відірвати в’язневі губи від того місця, де вони приростають до кісток. Коли їй вдається розкрити йому рота на 1–1,5 сантиметра, простромлює між зубів шланга і заганяє його аж до шлунка людини. Потім у верхній кінець шланга встромляє великого шприца з півлітровою колбою. Колба скляна, тож в’язень бачить сиву (мало б бути біле молоко) бурду, яку вона і заправляє йому в шлунок. Смаку бурди — на щастя чи на біду — в’язень, звісно, не відчуває.

Коли починають годувати примусово, то, зазвичай, їжі до камери вже не заносять.

Процедура не з приємних.

— Я тобі розповів схему. А тепер уяви, що в’язень борюкається і не дається, щоб його годували, то розлючені менти так його скручують, що в бідолахи аж суглоби тріщать. А як прикинути, що лікарка — садистка, готова справді порвати і ясна і губи в’язневі…

Так ось Лупиніс, зі слів Ярослава, у Володимирській в’язниці оголосив голодовку протесту, і його годували силою, як і належить один раз на добу, вони, злі на націоналістів, заливали йому не справжнє молоко з відповідними вітамінізованими додатками, а бозна-що. Він виявився стійкий. Одначе йому відняло ноги. Термін тюремного ув’язнення закінчився, але позаяк він не міг ходити, влада повезла його не до робочого концтабору, а в Барашевську лікарню — у третю зону.

Та хоробрий і стійкий Лупиніс навіть у Барашевому не зняв голодовки. Понад те — написав заяву до Москви, копію якої і привіз Герей. Герей просив Кравчука зібрати чоловік шість-сім своїх людей молодшого віку біля третього барака, з тим щоб ознайомити їх з тим листом.

Як хотів Герей, так Кравчук і вчинив — покликав мене, Віруна, Шинкарука, Ткачука, Тихого, Кобилецького і Марусяка, тих, хто о цій порі не був на роботі і кого вдалося знайти нашвидкуруч.

Аркуші паперу стандартного розміру в клітинку були заповнені дрібним почерком майже на три сторінки. (Герею, слава Богу, вдалося перевезти це велике послання через два труси!) Лупиніс докладно викладав звинувачення уряду СРСР в порушенні демократії, відсутності справжніх виборів, у безправності робітників і в феодальному становищі колгоспників, у брехливості партійного керівництва і т. д.

З усіх людей в Україні і в СРСР загалом він найбільше звинувачував голову Ради Міністрів СРСР Косигіна і закінчував заяву ультиматумом: зняти з посади Косигіна! Свою вимогу підкріплює голодовкою і не припинить її доти, доки не здіймуть Косигіна з посади.

Просить в’язнів сьомої зони підтримати його вимогу.

Герей закінчив читати і відійшов на п’ять хвилин, щоб заховати заяву Лупиноса.

— Здорово виклав звинувачення, — відзначили одностайно.

— То, що, може, й ми оголосимо голодовку із солідарности із Лупиносом? — питає Герей.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Идея истории
Идея истории

Как продукты воображения, работы историка и романиста нисколько не отличаются. В чём они различаются, так это в том, что картина, созданная историком, имеет в виду быть истинной.(Р. Дж. Коллингвуд)Существующая ныне история зародилась почти четыре тысячи лет назад в Западной Азии и Европе. Как это произошло? Каковы стадии формирования того, что мы называем историей? В чем суть исторического познания, чему оно служит? На эти и другие вопросы предлагает свои ответы крупнейший британский философ, историк и археолог Робин Джордж Коллингвуд (1889—1943) в знаменитом исследовании «Идея истории» (The Idea of History).Коллингвуд обосновывает свою философскую позицию тем, что, в отличие от естествознания, описывающего в форме законов природы внешнюю сторону событий, историк всегда имеет дело с человеческим действием, для адекватного понимания которого необходимо понять мысль исторического деятеля, совершившего данное действие. «Исторический процесс сам по себе есть процесс мысли, и он существует лишь в той мере, в какой сознание, участвующее в нём, осознаёт себя его частью». Содержание I—IV-й частей работы посвящено историографии философского осмысления истории. Причём, помимо классических трудов историков и философов прошлого, автор подробно разбирает в IV-й части взгляды на философию истории современных ему мыслителей Англии, Германии, Франции и Италии. В V-й части — «Эпилегомены» — он предлагает собственное исследование проблем исторической науки (роли воображения и доказательства, предмета истории, истории и свободы, применимости понятия прогресса к истории).Согласно концепции Коллингвуда, опиравшегося на идеи Гегеля, истина не открывается сразу и целиком, а вырабатывается постепенно, созревает во времени и развивается, так что противоположность истины и заблуждения становится относительной. Новое воззрение не отбрасывает старое, как негодный хлам, а сохраняет в старом все жизнеспособное, продолжая тем самым его бытие в ином контексте и в изменившихся условиях. То, что отживает и отбрасывается в ходе исторического развития, составляет заблуждение прошлого, а то, что сохраняется в настоящем, образует его (прошлого) истину. Но и сегодняшняя истина подвластна общему закону развития, ей тоже суждено претерпеть в будущем беспощадную ревизию, многое утратить и возродиться в сильно изменённом, чтоб не сказать неузнаваемом, виде. Философия призвана резюмировать ход исторического процесса, систематизировать и объединять ранее обнаружившиеся точки зрения во все более богатую и гармоническую картину мира. Специфика истории по Коллингвуду заключается в парадоксальном слиянии свойств искусства и науки, образующем «нечто третье» — историческое сознание как особую «самодовлеющую, самоопределющуюся и самообосновывающую форму мысли».

Р Дж Коллингвуд , Роберт Джордж Коллингвуд , Робин Джордж Коллингвуд , Ю. А. Асеев

Биографии и Мемуары / История / Философия / Образование и наука / Документальное