З часів неволі. Сосновка-7

— У Львівській області я жив у Радехові і Глинянах. У Радехові дружина не мала праці, а у Глинянах працювала інженером на плодорозсаднику. Вирощувала саджанці горіхів та інших плодових дерев і кущів. Я в Глинянах працював адвокатом. Адвокатський мінімум становив 50 рублів. Його адвокат отримує від обласної колегії адвокатів у ті місяці, коли немає клієнтів. У мене клієнти були, і я заробляв більше. Коли мене заарештували, чекісти хотіли, щоб дружина відмовилася від мене. Вона не відмовилася і тоді її вигнали з роботи за скороченням штату. Тепер її ніде не приймають на роботу. Жінка морально дуже переживає. Ти знаєш, яка в нас моральна атмосфера: всі мають працювати десь на заводі, фабриці, на підприємстві, одне слово на якомусь державному об’єкті. Якщо людина в такому місці не працює, то вона якась не така, як всі, ну дивакувата чи що. Дружина вміє шити. З часом почала собі підробляти шиттям. Це давало якусь копійку, але не рятувало від морального тиску. На побаченні я намагався її розрадити, навіюючи думку, що робота вдома — це також робота, і що корисним для суспільства можна бути допомога іншим людям, а не обов’язково працею на державному підприємстві. Така розрада трохи її заспокоювала. Дуже підтримувало на дусі добре ставлення патріотичних людей, їхня посмішка, привітне слово, а часом і якась допомога.

Через місяць-два після мого арешту голова райвиконкому хотів її переселити в однокімнатну квартиру, а нашу двокімнатну забрати для когось із своїх людей. Її почали викликати в райвиконком на засідання і пропонували переселитися. Вона відмовлялася. Вони натискали і одного разу сказали, що пришлють судового виконавця і викинуть її з квартири. Спалахнула і при людях заявила голові райвиконкому: “Як тільки винесуть першу мою річ з квартири, я піду і повішуся перед вашою хатою на перекладині вашої брами!”

Вона не дуже балакуча жінка, але це справді могла б зробити. Він відчув, що жінка таке може зробити, і відстав. Більше не зазіхав на квартиру.

На цьому наша перша зустріч і спогади обірвалися калатанням гучного балона. Попрощалися й розійшлися. Відтак ми подружилися.

Згодом я дізнався, що Тихий знає польську мову, має якусь польську книжечку, з якої непрямо можна здобути деякі знання про виготовлення листівок і коли у зоні зануртувала ідея про серйозну акцію протесту і страйк і, відповідно, необхідність виготовити партію листівок, то він розповів два рецепти, і ми почали були підшуковувати матеріяли. Між іншим, у центрі підготовки можливої акції протесту був Трохим Шинкарук. Схема акції була така: Шинкарук з людьми, яких він сам собі знайде, бере на себе вбивство нелюда-старшини Шведова, ми з Тихим беремо на себе виготовлення листівок. Інша група мала забезпечити поширення листівок і в Сосновці, і в Москві. Ще інша група пише проект-звернення до ЦК КПРС та совітського уряду для вручення його комісії, яку мали викликати з Москви. Не пригадую, що остудило головних натхненників цієї акції, але ми з Тихим припинили підготовку тільки тоді, коли акцію відклали.

У перший період нашого знайомства ні він, ні я не здогадувалися, що то був початок справжнього козацького побратимства, яке вестиме нас спільним шляхом через численні випробування і закінчиться тим, що через десятки років на виконкомі УГС ми ухвалимо рішення про перевезення тіл Тихого, Литвина і Стуса в Україну, і його труну я нестиму від Софіївського майдану столиці до місця вічного упокоєння поряд із Литвином і Стусом на Байковому цвинтарі.

“Зніміть Косигіна, бо голодуватиму до самої смерти”

З лікарні, що в селі Барашеве, повернувся в зону Богдан Герей. Він зумів таємно провезти великий скорописний документ на двох аркушах від Анатолія Лупиноса. Мені іще Ярослав Кобилецький, коли ми працювали в котельні, розповідав історію Лупиноса.

1959 року почало зростати незадоволення в’язнів сьомого концтабору, бо в табірному магазині перестали продавати харчі. Загальна їжа складалася з сухих овочів: картопля, буряки, морква, цибуля — все сухе. Одні й ті ж крупи взимку і влітку: ячні, грис (подрібнені ячні крупи), пшоно і овес. Раз на тиждень — суп вермішельний і вермішель, суп гороховий і ріденьке горохове пюре. До такої одноманітної безбілкової, знежиреної і безвітамінної їжі в’язні додавали з магазину маргарин, олію, мармелад, карамель та хліб чорний чи білий і якось трималися. Коли обрізали магазинний “додаток”, в’язні скоро відчули погіршення здоров’я — перспектива перенесення в Мордовію голодоморів сибірських концтаборів забовваніла реальною і близькою дійсністю. І в’язні вирішили вчинити заколот: створили ініціятивну групу, понаписували заяви в Москву і не вийшли до праці.

Із заявами влада знає що робити — на них можна дати формальну відписку, а коли не відправили вагон з меблями один день, другий день, третій, тоді доводиться щось робити.