З часів неволі. Сосновка-7

Про подію черговий офіцер склав акта, і начальник концтабору призначив Астрі 15 діб ПКТ (приміщення камерного типу), які він і відбув на голодній пайці. Українці шкодували, що їм не прийшла така думка раніше, а після цього повторювати латвійське привітання також не годилося, і тому зустрічі з чекістськими делегаціями відбувалися змістовніші, але без такого блискучого ефекту.

“Їдка кислотна пара виїдала мені очі”

Я не хотів, щоб начальник сушарні ловив мене за читанням книжок. Несподівано підійти до мене зсередини було неможливо, бо довгий коридор уздовж камерних дверей був устелений сухими дошками, які видавали людські кроки, а майстерня — в кінці коридору. Я на слух добре відрізняв ходу в’язня, що чергував біля сушильних камер, від звуку чобіт нової людини, що з’являлася в коридорі. Це давало змогу вигадати час, щоб сховати книжку і взяти до рук якогось інструмента чи з ключем вийти назустріч у коридор. Проте з двору підійти непомітно до вікна моєї майстерні легко було — лише м’якше ступати на землю, вкриту шлаком і гравієм, щоб він не скрипів, і я не почую чийогось наближення до вікна, сидячи перед яким у майстерні читав товсту книжку. Так мене двічі і підловив начальник сушарні.

Формально він не мав підстав пред’являти до мене претензії, бо всі камери були справні, але всі знали, що на роботі читати заборонено, і це начальник нагадав мені персонально.

Я не дуже боявся переводу на іншу роботу, бо тут часто доводилося лізти до камери і ремонтувати парове нагрівання при такій високій температурі, яка тіло доводить до межі людської витривалости. Часто буває, що людина непритомніє, а щоб цього не сталося, доводиться припадати ротом до круглого отвору в дощатих щитах, які прикривають нижній повітропровід, аби вдихнути свіжого повітря. Рідко бувало, щоб удавалося замінити паранитову прокладку між радіаторами й не обпекти руку чи шию. Зрештою, не забував, що тривала робота тут притупить слух і тож планував колись перейти на іншу працю, але це мало б бути колись у майбутньому, а тепер хотілося читати, читати… Хоч би дали дочитати “Историю Росини с древнейших времен” Соловйова! Вона так багато дає для розуміння природи московитів! Та й не лише московитів, а й самих себе, українців. Форми їхнього політичного життя, їхні зовнішньополітичні акції, їхні економічні заходи можуть здаватися випадковими чи обґрунтованими новою (тимчасовою) теорією, теорією історичного матеріялізму. Коли ж подивитися на теперішні порядки з огляду на минулий п’ятсотрічний розвиток Московщини, то можна помітити, наскільки яскраво виявляється генетичний зв’язок теперішнього з попереднім! Як чудово виявляється закономірність того, що з першого погляду видається випадковим! Без знання історії Московщини неможливо професійно спланувати боротьбу України за самостійність, тож ранувато покидати сушарню. Проте трохи не встиг дочитати Соловйова, як перевели в цех склеювання аркушів шпону для покриття дерев’яних бічних стінок телевізорів.

За п’ять метрів від мого робочого стола стояв великий прес (між іншим, виробництва Краматорського заводу пресів). На ньому приклеювали шпонове покриття до дощок для дерев’яних столів. Дошку, зроблену з дешевого лісоматеріялу, змащували клеєм і до нього прикладали шпонове покриття, а поверх нього — алюмінієву бляху. На цю дошку клали ще штук п’ять дощок уперемішку з алюмінієвою бляхою (щоб дошки не злипалися). Гарячий прес і стискав цього пирога. З-під кожної бляхи випаровувалася їдка кислотна пара і через брак вентиляції всуціль заповнювала приміщення, перекривала дихання і виїдала очі.

Місяців за два відчув різке погіршення зору. Записався до окуліста. У табірній лікарні окуліста не було і його замовляли з Барашевого з центральної лікарні. Десь за місяць-півтора приїхав, перевірив мої очі і виписав окуляри мінус три діоптрії.

— Звільніть мене від роботи в тому цеху, — попросив я.

— Я не можу звільнити від роботи, — відповів лікар. — Переведення в’язнів з однієї роботи на іншу — це функція табірної адміністрації, а я до неї не належу.

— Але ж ви визнаєте, що випари козеїнового клею з-під гарячого пресу мені посадили зір.

— Визнаю, але заборонити там працювати не можу. Мінус три діоптрії — це не інвалідність. Коли буде мінус п’ять, тоді буде підстава для переводу.

— То я по-вашому маю осліпнути і тоді мене переведете?! Ви розумієте, що це злочинне ставлення до здоров’я людини?

— Не я встановив порядки у виправно-трудовій колонії.

— Але своїм професійним невтручанням потураєте злочинним правилам!

— Лук’яненко, я виписав вам рецепт на окуляри і записав у медичну картку діагноз. Більше нічого вам не зроблю.

— Гаразд. Дякую. Я сам собі зроблю полегшення на очі.

— Це ваша справа.

— Бувайте здорові!

— На все добре.