Так ми з Литвином часто й подовгу дискутували. Я розповідав йому, як “Критика Готської програми” Маркса, яку я вивчав за університетського програмою, підірвала в мені комуністичний догмат про об’єктивний розвиток історії. Це для мене мало принципове значення, бо виникнення соціялістичної (комуністичної) суспільно-економічної формації постало перед моїми очима не як єдино можливий етап людського розвитку після капіталістичного суспільства, а лише як один з можливих варіянтів. А якщо він виник з суб’єктивної дії людей, то це означає, що суб’єктивна дія людей спроможна його змінити, переінакшити, зупинити. Зникав історичний фаталізм і виникав простір для вияву і впливу людської волі. Цей філософський постулат відкрив простір для творення політичної програми боротьби проти московської комуністичної теорії та її практичної політики. У такий спосіб боротьба за самостійну Україну здобувала міцний філософський фундамент, а це, в свою чергу, надавало нашій боротьбі оптимістичного життєвого характеру.
Литвин писав вірші російською мовою. Показав їх мені.
— Чого ти написав їх по-російськи, адже ти добре знаєш українську?
— Не зовсім знаю. Чому? Здається, що легше надати тим образам і почуттям, що їх витворює душа, словесну форму російською мовою.
— Коли ми з тобою балакаємо, ти ж думаєш по-нашому, а не по-російському.
— Звідки ти знаєш?
— З того, що темп розмови плавний і безперервний. Ти не зупиняєшся, щоб підшукати українське слово. Слова виникають у тебе самі по собі, як і в мене, і автоматично складаються у речення. Це означає, що автоматично працює український, а не російський синтаксис. Коли складаєш вірші російською, тоді ти перемикаєш думання з української на російську мову не через недосконалість знання української, а через зовнішній чинник — моду писати по-російськи, бажання бути таким (не гіршим), як твої табірні колеги-російські поети.
— Може, Левку, ти й маєш рацію.
— Ти мене дивував своєю пам’яттю — пам’ятати всього Кобзаря, напевно, половину Лесі Українки, Франка, Лєрмонтова — це треба мати феноменальну пам’ять!
— А мені здається, що це так просто.
— Ні, це не просто. І якщо ти знаєш напам’ять всю основну українську поезію, то це означає, що ти маєш величезний запас українських слів, отже, й сам міг би писати вірші українською мовою, — переконую його.
— Я раніше не надавав цьому великого значення, — задумливо мовив Литвин. — Наші дискусії показали прямий зв’язок мови з боротьбою за незалежність, і я перейду до написання віршів українською мовою. Не зразу. Поступово. Ми з тобою уже обговорювали і з’ясували для себе, що мотивація обґрунтування необхідности самостійности України може бути різна за змістом і, так би мовити, в різних об’ємах. Ти казав, що самостійність необхідна з таких і таких мотивів і перераховував їх. Для мене досить одного мотиву: незалежна Україна припиняє експлуатацію Москвою своїх природних багатств, спрямовує їх на свою користь і забезпечує українцям значно кращі достатки. Уже одне це варте, щоб боротися за незалежність. Об’єм цих вимог менший, ніж ти викладаєш, але цілком достатній для вступу у боротьбу проти імперії. Проблема мови у моєму уявленні не мала великого значення. Мова не була мотивом до боротьби. Мені було достатньо економічного мотиву.
— Самостійна Україна потрібна для того, чи, точніше кажучи, не для того, щоб нагодувати українців. Вона потрібна, аби в українцях зберегти українську сутність. І не тільки зберегти, а й відродити ті національні риси, які за період колоніяльного рабства спотворені чи й зовсім втрачені. Мова — найважливіша риса нації, тому вона є метою і водночас знаряддям боротьби за самостійність.
— Хіба моя аргументація самостійности України стає слабшою від того, що я викладаю її російською мовою?
— Ні, не слабшає, коли говориш з московитами, але зовсім не годиться для розмови з українцями. Ти ходиш до російських поетів, що час від часу збираються біля шкільного “грибка”. Що ви там обговорюєте?
— Читаємо свої нові вірші, якщо хтось написав, обговорюємо їх, поезію, що друкують у московських літературних журналах. Мені цікаві ці зустрічі. Це ж поети, що незадоволені комуністичною владою. Вони намагаються так писати, щоб і не дати підстав звинуватити їх в антирадянській агітації і сказати щось критичне. Словесна еквілібристика, проте читачі радянські навчилися її читати і бачити те, що автор хотів сказати. Це частинка світу російської дисидентської поезії. Їхнє незадоволення комуністичною владою суголосне моєму настрою, і мені приємно з ними.
— Вони хочуть демократії?
— Так, вони проти комуністичної диктатури.
— Чи йде їхня демократія аж до визнання за Україною права на вихід з-під влади Москви і створення окремої держави?