З часів неволі. Сосновка-7

— Я хочу почастувати хлопців добрим салом. Бачу, що хліба можна купити в крамниці, а часнику — теж якось добудемо.

— Я знайду.

У неділю побратими зібралися в бараці.

— Дехто з чужинців, — почав Кобилецький, глянувши на сало, яке краяв на тумбочці Вірун, — сміється з українців, називаючи нас салоїдами, а мені здається, що воно не просто смачне, а ще й вельми корисне.

— Напевно, не дарма кажуть: якщо українець помре, то поки не охолов треба помазати йому губи салом, відразу оживе, — засміявся Польовий.

— І звідки ж ваше сало, пане Левку, з Чернігівщини? — поцікавився Шинкарук.

— Ні, зі Львівщини.

— І там, і там уміють добре годувати, і сало приготувати, — підтримав балачку Столяр. — Тільки на Чернігівщині не роблять смальцю, а на Львівщині відразу частину кабана перетоплюють на смалець, — похвалився обізнаністю Столяр.

— Шановні! — з легким тремтінням у голосі переводив я розмову в серйозне русло, — я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Нас звели докупи чекісти. Мені, як і вам, вони дали політичну назву “націоналіст”, проте в рух кожен з нас прийшов по-своєму і душа кожного болить індивідуально, либонь, кожен по-своєму уявляє своє майбутнє. З плином часу я вас краще пізнаю, а ви мене. Нас всіх привела сюди одна велика справа і все-таки…

Мені й справді цими кількома словами вдалося кожного з цих людей зачепити за живе, змусити згадати про наболіле.

Заговорили наперебій. Я радів нагоді кожного вислухати, ближче пізнати, відчути загальний настрій політв’язнів, які почасти мало не вдвічі були старші за мене, це — представники попереднього покоління націоналістів.

— Пане Левку, хочу зауважити, що термін “націоналіст” нам не чекісти дали, а ми самі його взяли й використовуємо для означення нашої ідеології, — обережно перебив мене Польовий. — І ще, знаєте, питання про те, як хто прийшов у підпілля: індивідуально чи якось інакше?

— За період від Першої до Другої світових війн, — продовжував пан Польовий, — у Галичині була створена патріотична атмосфера, націоналістом ставав автоматично КОЖЕН, хто цікавився суспільним життям та долею України. Націоналістом не ставав хіба що той, хто загалом анітрохи не мав допитливого розуму і всі свої інтереси обмежував суто обивательськими проблемами. Активні люди самі шукали собі працю й бойові завдання. Траплялося, що йшли до когось зі своїх друзів, пропонували покинути сім’ю та йти до лісу в повстанці. І рідко хто відмовлявся, бо ж людина й сама була не проти перейти в підпілля, їй тільки бракувало малесенького поштовху, коли цей поштовх з’являвся, вона без вагань покидала свою піч і йшла з повстанцями до лісу.

— Я трохи старший чоловік, — говорив він, — то уже в довоєнний час устиг не лише читати й слухати те, що хтось інший казав чи давав, але й сам долучився до поширення патріотичних ідей. 1942 року брав активну участь у створенні УПА. Мабуть, добре воював, бо потім мене призначили командиром Тернопільської військової округи. 1947 року схопили червонопогонники. Не розстріляли, бо тоді в Союзі не було смертної кари. З того часу й ношу отакий сірий зеківський бушлат.

Я уважно слухав. Як зараз пам’ятаю всі їхні слова.

— Панове, — повів далі розмову Юрків, — у кожного з нас був якийсь конкретний поштовх до початку тої дії, яку москалі кваліфікують як злочин, але ми всі народилися в добу піднесення ідеології національно-визвольної боротьби і влилися в неї абсолютно природно. Я взяв на себе виконання смертного присуду СБУ міліціонерові-резидентові. Зловили, присудили до 25 років концтаборів. У концтаборі готував збройне повстання, яке провалилося. На той час я відсидів п’ять років. Більше 25 дати не можна було, то мені додали нових п’ять років і в мене знову стало 25. Щоправда, тепер я рецидивіст, то ж якщо більшовики здумають відокремити рецидивістів від тих, хто сидить вперше, то мене можуть відокремити від вас…

У його голосі прозвучали нотки суму і він замовк.

— Я з Тернопільщини, — порушив мовчанку Кравчук. — Коли національно-визвольна війна була в розпалі, ще був підлітком. Ловив кожну вісточку про боротьбу наших старших хлопців проти москалів, переказували з вуст у вуста. А який щасливий я був, коли трапилося, що в село зайшла сотня і сотник попросив вийти за село, залізти на дерево і стежити за появою москалів, у разі чого мерщій повідомити його.

Пізніше пана Кравчука, як він розповів, взяли до совітської армії і відправили служити в Середню Азію, на кордоні з Афганістаном. Вони там створили підпільну організацію. Хотіли зі зброєю перейти через кордон до Афганістану, а звідти добратися до Західної України і продовжити збройну боротьбу. Один з 18 виявився боягузом і за день до призначеної ночі їх продав. Його, як керівника, присудили до страти, інших — до різних термінів ув’язнення, тож довелося набиратися розуму в концтаборах.

Відтак розпочав свою оповідь пан Кобиляцький: