Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

— Коли нас сюди привезли, тут було зовсім маленьке підприємство, — підхопив Юрків. — Від 1958 року його все розширюють і розширюють. І поступово все більше людей залучають до праці. Тепер не працює біля трьохсот осіб. Скоро ця цифра значно скоротиться. Хоч у зоні завжди буває якась невелика кількість людей, що з якоїсь причини не працює. Так буде й тут. Тепер у зоні приблизно 1800 в’язнів, з них понад сто — з карного контингенту. З них мало хто працює на виробництві. Їх адміністрація влаштовує шнирями (сторожами), прибиральниками на такі роботи, де вони не стільки б працювали, скільки б слідкували за нами й доносили кумові (кум — на в’язенському жаргоні це уповноважений підрозділу МВС з оперативної роботи).

Особливість режиму, що формувався і формується в Мордовії після звезення сюди політв’язнів з півночі і сходу, в тому, що тут спостерігають за кожним зокрема. В Сибіру й на Півночі в’язнів рахували штуками і мало цікавилися, що у кожного під шапкою. Всі були приречені на загибель, ніхто не мав повернутися додому з ув’язнення, і тому не було сенсу заглядати в мозок людини. Тепер інша політика: вже не вбивають, люди, відсидівши строк, повертаються додому. Це робить мордовські табори дещо наближеними до загального суспільства.

Колись ГУЛАГ був окремим царством. Тепер — це частина цілого суспільства. Попередня схема руху людини: заарештували, засудили, відвезли в зону і там після тяжкої праці загнали в землю. Жодного листування і зв’язку з рідними від дня арешту до самої смерти. Родичів залякали, вони не сміли запитувати владу, живий чи неживий і де перебуває їхній батько, брат, син.

Тепер схема руху людини інша: заарештували і передають від рідних передачі та листи, потім судять і перед тим, як відправити до концтабору, дозволяють побачення. З в’язнем концтабору чи тюрми дозволений постійний зв’язок через листи, хоча вельми обмежений і дуже контрольований, та все ж постійний. Отже, людина після арешту не зникає у безвісті, а існує і далі. А відсидівши строк, повертається до рідних, у суспільство. За такої схеми руху в’язня важливо змінити його світогляд, щоб після ув’язнення він не боровся проти влади. Звідси потреба в індивідуальному підході до кожного з них. А з іншого боку, це стало можливим внаслідок зменшення політичного контингенту.

— Як ви вважаєте, скільки було і скільки тепер є політичних в’язнів? — поцікавився я.

— До 1954 року було 23–25 мільйонів, — пояснив Гербовий. — Саме до такої цифри ми прийшли шляхом вивчення різноманітної інформації. У концтаборах сиділа вся японська квантунська армія, а це майже 7 мільйонів. 1954 року випустили по амністії багато поліцаїв і власівців. 1955 року до 10-річчя закінчення Другої світової війни зробили другу амністію і знову випустили величезну кількість власівців і поліцаїв. До Москви приїхав був канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер. Він вирвав ув’язнення німців, заодно випустили військових і з інших західних країн, що були в німецькій армії: бельгійців, поляків, італійців та інших військовослужбовців, що сиділи за війну.

Комісія Президії Верховної Ради, що працювала після 1956 року, звільнила кілька мільйонів. Тепер вважаємо, що політв’язнів буде трохи більше двадцяти тисяч. Із поліцаїв залишилися ті, в кого є прямі вбивства. Залишилися також ті, хто мав якесь відношення до німецької розвідки. Із націоналістів (наших і прибалтійських) залишилися ті, хто не покаявся…

— Вам, пане Левку, — сказав Скляр, — мабуть, після вузьких камерних стін концтабір видається широким простором і великою свободою, а тим часом умови зовсім нелегкі, тобто адміністрація одним полегшує сидіння, до інших ставиться нейтрально, а ще інших тисне. До якої категорії ви потрапите, це залежить і від характеристики Львівського КДБ, і від тутешньої вашої поведінки.

— Яка суттєва різниця в умовах для кожної з цих трьох категорій? — запитую.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Идея истории
Идея истории

Как продукты воображения, работы историка и романиста нисколько не отличаются. В чём они различаются, так это в том, что картина, созданная историком, имеет в виду быть истинной.(Р. Дж. Коллингвуд)Существующая ныне история зародилась почти четыре тысячи лет назад в Западной Азии и Европе. Как это произошло? Каковы стадии формирования того, что мы называем историей? В чем суть исторического познания, чему оно служит? На эти и другие вопросы предлагает свои ответы крупнейший британский философ, историк и археолог Робин Джордж Коллингвуд (1889—1943) в знаменитом исследовании «Идея истории» (The Idea of History).Коллингвуд обосновывает свою философскую позицию тем, что, в отличие от естествознания, описывающего в форме законов природы внешнюю сторону событий, историк всегда имеет дело с человеческим действием, для адекватного понимания которого необходимо понять мысль исторического деятеля, совершившего данное действие. «Исторический процесс сам по себе есть процесс мысли, и он существует лишь в той мере, в какой сознание, участвующее в нём, осознаёт себя его частью». Содержание I—IV-й частей работы посвящено историографии философского осмысления истории. Причём, помимо классических трудов историков и философов прошлого, автор подробно разбирает в IV-й части взгляды на философию истории современных ему мыслителей Англии, Германии, Франции и Италии. В V-й части — «Эпилегомены» — он предлагает собственное исследование проблем исторической науки (роли воображения и доказательства, предмета истории, истории и свободы, применимости понятия прогресса к истории).Согласно концепции Коллингвуда, опиравшегося на идеи Гегеля, истина не открывается сразу и целиком, а вырабатывается постепенно, созревает во времени и развивается, так что противоположность истины и заблуждения становится относительной. Новое воззрение не отбрасывает старое, как негодный хлам, а сохраняет в старом все жизнеспособное, продолжая тем самым его бытие в ином контексте и в изменившихся условиях. То, что отживает и отбрасывается в ходе исторического развития, составляет заблуждение прошлого, а то, что сохраняется в настоящем, образует его (прошлого) истину. Но и сегодняшняя истина подвластна общему закону развития, ей тоже суждено претерпеть в будущем беспощадную ревизию, многое утратить и возродиться в сильно изменённом, чтоб не сказать неузнаваемом, виде. Философия призвана резюмировать ход исторического процесса, систематизировать и объединять ранее обнаружившиеся точки зрения во все более богатую и гармоническую картину мира. Специфика истории по Коллингвуду заключается в парадоксальном слиянии свойств искусства и науки, образующем «нечто третье» — историческое сознание как особую «самодовлеющую, самоопределющуюся и самообосновывающую форму мысли».

Р Дж Коллингвуд , Роберт Джордж Коллингвуд , Робин Джордж Коллингвуд , Ю. А. Асеев

Биографии и Мемуары / История / Философия / Образование и наука / Документальное