З часів неволі. Сосновка-7

— Тим часом, — обізвався Кічак до гурту, — хочу представити вас нашому новому колезі. Його ім’я і прізвище ви вже знаєте, а він ще не всіх вас знає…

Юрків простягнув мені руку. Потім Степан Вірун, Степан Кравчук, Трохим Шинкарук, Володимир Горбовий, Іван Мирон, Микола Кулик, Іван Ільчук, Дмитро Верхоляк, Володимир Андрушко, Арсен Скляр, Павло Андрусяк.

— Що, оце вас стільки і все? — питаю.

— Ні, ні, — заперечили. — Хтось пішов до бібліотеки, хтось — на прогулянку, хтось у курилці, а ще дехто залишився на ліжку і відкрито читає газету, геть незважаючи на політзаняття.

— Ви думаєте, що політзаняття відвідувати обов’язково? — запитую.

— Адміністрація вважає, що обов’язково, — каже Кравчук.

— Як і все в Совєтському Союзі: добровільно-примусово, — підтримав його Вірун. — Так і до колгоспу вступали.

— Не може бути нав’язування ідеології примусовим. Скажіть, за невідвідування політзанять когось покарали? — цікавлюся.

— Ні, прямо не кажуть за це. Та вони знайдуть іншу причину, щоб якось притиснути, — відказав Андрушко.

— Ну, нічого. Побачимо.

Я попросив “старожилів”, щоб розповіли щось цікаве із минулого табірного життя.

Сучасний склад сьомої зони, зі слів пана Гербового, сформувався недавно. Після XIX з’їзду КПРС 1956 року була утворена Комісія Президії Верховної Ради СРСР для перевірки політичних концтаборів і зменшення їхньої кількости. З’їзд узявся за цю справу не випадково. 1954 року в джезказганських концтаборах Казахстану відбулося повстання. Власне, це не стільки повстання, скільки організований виступ багатьох зон Джезказганського управління, який можна назвати страйком. В’язні не вийшли до праці, утворили страйкові комітети. Вони не пропускали вільнонайманих робітників і службовців, аби через них охорона з провокативною метою не підкинула зброю в зону. Обмежили доступ військових, а тих, кого впускали, супроводжувало кілька в’язнів, які наглядали, аби ті не зустрічалися з сексотами чи не завдали іншої шкоди. Перед початком страйку з житлової зони винесли всі сокири, ножі, ломи й інше подібне залізо до робочої зони і біля прохідної брами влаштували постійне чергування — аби не дати підстав адміністрації звинуватити в’язнів у володінні холодною зброєю.

Страйкові комітети сформували вимоги до влади: відокремити політичних в’язнів від карних і припинити замовні вбивства, платити за працю, послабити жорстокість режиму і дозволити листування й побачення з рідними, звільнити ув’язнених нізащо.

Сформувавши вимоги, комітет спрямував до Москви клопотання про приїзд повноважного представника уряду для переговорів і, звичайно, — для офіційного вручення цих вимог.

Замість представника уряду Москва кинула проти беззбройних в’язнів свої могутні танки. Танкістів підпоїли, і ті ввірвалися в зони, перетрощили всі бараки, перечавили всіх в’язнів і змішали їх із землею. Не просто перестріляли, а гусеницями крутилися по тілах, перемішуючи потрощені кістки, перетворивши зону в криваве місиво.

Це трапилося на початку правління Хрущова, і ходили чутки, що це він і наказав розчавити в’язнів танками. Дикунську акцію не змогли приховати, про неї заговорили за кордоном.

1956 року Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна, і XIX з’їзд засудив порушення законности й безпідставні репресії, найсвіжішим прикладом яких якраз і стала Джезказганська масакра. На той час у Союзі було кільканадцять мільйонів в’язнів. З метою пом’якшити зловісний образ імперії перед зовнішнім світом і зменшити мережу концтаборів Президія Верховної Ради і утворила Комісію. Насправді це була не одна Комісія. Їх створювали сотнями. Вони роз’їхалися по таборах, перевірили всі справи і більшість політв’язнів випустили. Поліцаїв, власівців майже всіх звільнили. Залишили тих, у кого було пряме особисте вбивство, а також — найактивніших націоналістів з України й Прибалтики. ГУЛАГ майже спорожнів, і впродовж наступних пари років багато концтаборів закрили, а тих в’язнів, які залишилися, звезли в інші місця. Яку частину бранців випустили можна бачити на прикладі Братського концтабору. У Братську було 20 тисяч в’язнів. Комісія випустила 18 тисяч. Залишилося 2 тисячі — це насамперед українські й прибалтійські націоналісти. Основним місцем нового зосередження засуджених зробили Мордовію. До сьомої зони більшість в’язнів привезли 1958 року з різних північних і східносибірських концтаборів.

— То оце ви тут — з найзатятіших? — питаю вражений почутим.

— Так. Проте умови змінилися, і поведінка людей, теж міняється, — відказав Ільчук.