З часів неволі. Сосновка-7

— Ні, не завжди. Час від часу на мене находить журба, — щиро зізнаюся товаришам. — Років п’ятнадцять тому я вперше зауважив, що мені сумно-сумно. Причин видимих не було: ні зі мною поганого нічого не сталося, ні з кимось із близьких, а мені сумно. Чого, думаю, мені так сумно, чого мені жаль? Чого журба обсідає мене звідусіль і все на світі мене вже не тішить? Хіба від того, що все на світі не вічне, що все розквітає, а потім в’яне, вмирає і щезає назовсім? Що й земля — грудочка в космосі, яка колись розвіється пилинками між зорями без жодного сліду? І людина з її великими душевними пристрастями й кипіннями — тільки малюсінька комашка в безмежному просторі, для якого немає ну ніякогісінького значення, чи існувала ця особа на поверхні землі, чи її й зовсім не було. І навіщо весь безмежний космос, коли неможливо зрозуміти ні його, ні людину, коли не можна розгадати її долю? Немає твердости, немає опори, немає гарантії. І твоє життя — коротка мить у вічному обертанні космічного простору. Вряди-годи все повторюється. Спочатку цей настрій мене турбував. Думав, може, десь далеко хтось із моїх кревних родичів потрапив у біду і я відчуваю її через телепатичний зв’язок, проте згодом переконався, що це філософський сум, і він — про те, що світ влаштований не так, як треба. Потім журба минала так само без причини, як і приходила, це не впливало на рішення і поведінку, бо не стосувалося реального життя. Я думав про Україну й хотів відгадати зв’язок моєї душі з космічною душею України.

Коли одружився і дружина одного разу зауважила мою журбу й почала допитуватися, що зі мною, то я не зумів їй пояснити. Виникла підозра, що я закохався в іншу жінку, почала слідкувати за мною. Я, бувало, ховав трохи грошей від неї. Зарплату віддавав всю, але часом випадало заробити додатково лекціями, за проведення семінарів чи отримати гонорар за статтю. Ці гроші потрібні були для таємних від неї поїздок на Тернопільщину та Рівненщину в організаційних справах нашої підпільної організації. Я не хотів, щоб дружина знала про ці поїздки. А вона іноді, прасуючи мої штани, знайде в малій кишеньці сховані гроші й думає, що то для кавалерки. І коли мене заарештували і вона зрозуміла, що я займався політикою і не міняв її на випадкових молодиць, то дуже зраділа.

— Тож дружина зрозуміла все правильно?!

— Зрозуміла, що гроші в мене були не для коханок. А щодо філософського суму, то він перебуває поза можливостями її сприйняття, як між іншим, і поза можливостями інших звичайних людей.

Розмову обірвав наглядач, який, проходячи повз школу, гукнув: “По бараках розійтись! Спати!”

У робочій зоні

Вірун запропонував мені показати робочу зону.

Із житлової зони через перепускну вахту ми пройшли до робочої. Поруч із вахтою — величезна брама для в’їзду і виїзду вантажних машин. Метрів за п’ятдесят ще одна — для поїздів. Відразу за вахтою — невеликий майдан, від якого розходилися стежки вглиб заводу.

Неподалік брами, через яку в’їжджали потяги до зони, починався великий лісосклад, що тягнувся зоною метрів на двісті. Збоку — низенький невеликий барак із заводською конторою, де працювали і в’язні, і вільнонаймані. Далі був тартак. Потім електростанція, ливарня і сушарня. Уздовж правого паркану зони тягнулася довга відгороджена колючим дротом смуга землі, на якій в’язні вирощували овочі для адміністрації. Навпроти огорожі стояло два довгих бараки — деревообробні цехи. Вони були старі-престарі: колоди в стінах давно потріскалися й почорніли, стіни зігнулися, осіли, місцями були скріплені поперечними дошками й болтами, і їхні вікна опинилися майже на землі. Перед цими цехами стояли величезні штабелі пиляного лісоматеріялу, який перетворювали на шафи і столи різних форм і розмірів.

Далі по периметру високого дерев’яного паркану і огорожі з колючого дроту знаходилися два нові цехи з білої цегли. Стіни високі, вікна великі. Порівняно зі старими дерев’яними бараками, з яких віяло минулим, ці світилися оптимізмом. Вони немов промовляли: ми щойно почали своє життя і призначені для довгого майбутнього. Для майбутнього! “Отже, — подумалося мені, — політичний концтабір — це не тимчасове явище, а постійне. Якщо центральна влада в Москві планує політику і уявляє її в перспективі, то тут є те, що вона має на увазі — справжнє, а не якісь пропагандистські бульбашки для замилювання очей мільйонам громадян. Виходить, центральна влада знає, що ідейної єдности совітського суспільства не буде, що завжди існуватимуть політичні опоненти і вона їх завжди репресуватиме. І це, між іншим, вказує на те, що вона представляє не весь народ, а його частину”.